Активіст. Пасіонарій. Виконавець. Патріот. Націоналіст.
Кожна з позицій взаємодоповнює іншу. Кожна з позицій, в сучасній Україні, є обов’язковою та, водночас, небезпечною. (Докладніше…)

Андрій, 31 рік, м. Київ, працює “коментатором” в інтернеті. Він пише позитивні коментарі, якщо виходять негативні статті або відгуки на форумах про відомого політика з Партії регіонів. Своє прізвище та ім’я політика попросив не називати.

Як ви працюєте і для чого?

— Створюємо ілюзію підтримки користувачів інтернету. Кожен політик, який хоче впливати на суспільну думку, має великий штат коментаторів. Ми створюємо “образ” чи ілюзії реального відношення користувачів інтернету до політика.

Як вас завербували?

— Можна сказати, що це закритий клуб, туди можна потрапити тільки за протекцією члена клубу. Знайомий, з яким колись працював, запропонував попрацювати на політика. В двох словах пояснив, що є секретний підрозділ, який працює на ім’я цього політика. Треба робити позитивний імідж. Сказав, що самі вже не можуть справлятись з обсягами роботи. Запитав, чи готовий я. Пообіцяв, що будуть платити “хороші гроші”. Я здогадувався, що саме мені запропонують – писати коментарі. Рівно за тиждень цей же знайомий мені подзвонив, зустріч була в одному із штабів, за закритими дверима. Людина, з якою говорив, працює в штабі.

Як оплачується робота, є бонуси, премії?

— Хороші коментатори дуже затребувані, цей ринок дуже розвивається. Працюю вже майже півтора року. Зарплата щомісячна, зараз отримую $1000 на місяць, зустрічаюсь і отримую її в конверті. Коли починав, було трохи менше. Пояснили, що оплата залежатиме від того, як працюю. Дехто отримує навіть більше, але про це не прийнято говорити. Сподіваюсь, що цей політик ніколи не піде у відставку.

Як розуміють, що саме ти написав коментар, а не хтось інший?

— Є спеціальні люди, які це роблять, вони ніби начальники. До того ж політик особисто продивляється сайти про себе. У кожного комп’ютера є “айпішник” (IP-адеса — унікальна адреса вузла в комп’ютерній мережі — ред.), на деяких сайтах вона відслідковується. Маю 30 поштових ящиків та півсотні “ніків” (nickname, з англ. “прізвисько” — ред.). Є спеціальний блокнот, це все записано, “начальник” про це знає. В основному все будується на довірі. Хоча часто буває, що поручають роботу на конкретному сайті. Якщо там нічого не з’являється з коментів, то він розуміє, що я на роботу “забив”.

Як знаходите негативні статті та відгуки про політика?

— Є спеціальна програма, вона відслідковує всі публікації про цього політика. Стоїть у мене на ноутбуці. Це ексклюзивний інтернет-пошуковик, програму встановив адмін штабу. Вибирається регіон “Україна”, працює як звичайний пошуковик, але знаходить дрібніші згадування про політика. Ще працюємо по конкретних сайтах, таких як “Кореспондент” або “Українська правда”. Зазвичай в партійних офісах, де працює команда коментаторів ця програма встановлена на всіх комп’ютерах. В середньому в штаті 25 постійних коментаторів, які працюють вахтовим методом упродовж доби. Зазвичай чергує не більше 5 людей. Якщо щось трапляється та в інтернеті “випливає” якась тема, то підключаються усі.

Можете розказати про специфіку роботи?

— Коментарі мають бути як позитивні, так і агресивні, але на захист політика. Там велике поле для творчості, головне – захищати. Прикладів не буду наводити, бо можу підставитись. А ще, аби написати компетентний відгук, потрібно відслідковувати, чим займається цей політик, знати історію стосунків з його політичними ворогами, постійно читати політику. Можна використовувати ненормативну лексику. Головна задача, аби останнє слово було за мною. Якщо триває дискусія і сили не рівні, то потрібно почекати, поки “опозиційні” коментатори відпрацюють та підуть. Тоді можна писати і останнє слово буде за тобою, це професійна таємниця. Основоположні правила – писати виразний коментар, не писати під різними “ніками” на сайтах, де висвічується “айпішнік”, аргументувати свою позицію, іноді можна спробувати задавити суперника інтелектом, морально принизити. Деякі коментатори починають психувати, зриватися на необґрунтовані образи і їх можуть “забанити” на деяких сайтах. Мене жодного разу не “банили”.

Що значить – сили нерівні?

— У кого в штаті 100 коментаторів, можуть зім’яти будь-кого іншого. Сила тут в кількості. Наприклад, з моєї команди працює двоє, з іншої десять.

Відомо, звідки взагалі виникла така ідея?

— Перший штат з’явився у Тимошенко ще під час “помаранчевої” революції. Це був один з інструментів впливу на громадську думку в мережі. Потім моду перейняли всі інші політики. В когось коментаторів більше, в когось менше. У Тимошенко і досі найпотужніший штат.

Є норма по кількості коментарів та знаків?

— Ні. Іноді залежить і від самого. Якщо о першій ночі не сплю і бачу, що десь іде дискусія, то працюю і вночі. Піднімали тільки один раз, коли був форс-мажор. Який, не можу сказати.

Є конкуренція між коментаторами?

— Ми робимо одну спільну справу, її результати з боку замовника та відношення його до нас залежать тільки від нас. Ніколи не сваримось.

А з коментаторами інших штабів?

— Коментатор — це як футболіст, який підписав контракт з клубом, тому конкуренція зі штабами інших політиків можлива тільки на інтернет-сторінках, в житті я все одно нікого з них не побачу і не впізнаю.

Тобі не соромно за таку роботу?

— Зовсім ні. Я можу бути незгодним зі своїм політиком, але коли пишу комент, маю відстоювати його точку зору. Політика — це моя робота і ставлюсь до неї сумлінно. Вдома не можу чути розмови дружини, коли дивиться новини. Просто пізнав істину — мета будь-яких політиків не в поліпшенні життя народу, і не в служінні йому. А в тому, щоб залишатися при владі будь-яким доступним способом. Ця риса об’єднує абсолютно всіх політиків у нашій країні, тому розмови про політику я вважаю безглуздими.

http://www.lalak.org.ua/node/6893#disqus_thread

Останнім часом відбулось багато знакових подій (Докладніше…)

(Докладніше…)

«Пересічні» українці, котрі хоч трішки цікавляться ситуацією, яка складається в області сучасних молодіжних політичних рухів мабуть чули про автономні націоналістичні товариства, котрі діють різних містах. Можливо вони навіть заходять на їхні сайти та цікавляться проведеними акціями. Хтось після цього називає їх фашистами, хтось дивиться зі співчуттям, хтось з ностальгією, хтось з надією. Багато молодих людей знаходить з ними контакт в соціальних мережах. Частина з цих молодих людей хоче просто потрапити на ще якісь видовищні події, частина з цікавості, а дуже малий відсоток має бажання долучитися.
Коли пропонуєш людині прийти на акцію вона прокручує в себе в голові декілька пунктів:
1. Що за акція? (якщо якась видовищна акція, то 90 % думають далі, якщо пікет з певним відсотком ризику, то 50 % продовжують роздуми, якщо акція, котра не принесе особистого задоволення (еко, розклейка афіш) то далі думають 10 %)
2. Коли? ( отже тепер той відсоток, який залишився залежно від ситуації, задумується, які ж в нього плани на той час. 80% з кожної категорії знайде для себе цікавіше заняття – дівчину, тренування, прогулянку, телевізор, навчання зрештою. 20% що залишилися продовжують далі)
3. Наслідки ( найчастіше думки, котрі з’являються в головах людей і змушують половину з тих, що залишилися відмовитися від задуму(зараз репресують націоналістів. Нащо мені ті проблеми? Я краще посиджу повчуся (піду погуляю з дівчиною, піду посплю), бо потім проблеми будуть.)
Таким чином вийти на вулиці постійно готові лише декілька десятків людей, хоча потенційних революціонерів дуже багато.
Все вище згадане випливає з одного – в свідомості людей склався стереотипний образ «борця за Ідею» – накачаного воїна з гвинтівкою в руках і розмальованим обличчям чи напівбожевільного фанатика, котрий бігає по вулицях з портретами вождів. Але це ті образи, котрі нам хочуть нав’язати, показуючи тим самим недосяжність чи безглуздість навіть спроби приєднатися до боротьби. А насправді – це звичайні хлопці та дівчата, котрі ходять з вами по одній вулиці, вчаться в одному університеті, працюють на одній роботі, живуть в одному домі. В кожного з них є близькі люди, котрі терплять через недостачу уваги, навчання, яке часом страждає від відсутності часу і в кожного з них так само можуть бути проблеми. Але чомусь вони готові вже зараз вийти і захищати твої права. Чому? Тому, що вони зрозуміли головне – кожна людина важлива! Не кожен голос, як нам кажуть на виборах, а кожна людина, тому що ті клани, котрі зараз тримають монополію на владу розуміють це теж і стараються стримувати народ всякими методами. Так, в їх розпорядженні велика кількість зброї, воєнні підрозділи та впливи, але з нашого боку правда, котра є набагато сильнішою. Нас все одно більше і ми не маса, ми колектив, ми НАЦІЯ. Ми можемо набагато більше, ніж вони. Ми рушійна сила. Звичайно, найбільша надія зараз на молодь, тому вона повинна консолідуватися, але не в нічних клубах, а на вуличних акціях. Ми вже потроху даємо про себе знати і невдовзі покажемо свою силу. Ми підемо вперед, продовжуючи справу попередників. За права і волю своїх дітей, за майбутнє, за Україну.

Гормон окситоцин вважається посередником любові, доброти та взаємодопомоги. Недарма його кількість зростає в організмі годуючих матерів, посилюючи їх прихильність до новонародженого немовляти. Новий погляд на властивості окситоцину представили голландські вчені, які опублікували в журналі PNAS статтю «Окситоцин сприяє людському етноцентризму». Вони стверджують, що гормон зміцнює міжлюдські зв’язки всередині груп, але провокує суперництво і антагонізм між групами (у тому числі й міжетнічні конфлікти).

До такого висновку команду Мішеля Хандграафа (Michel JJ Handgraaf) з Університету Амстердама (Department of Psychology, University of Amsterdam) привели результати декількох експериментів за участю добровольців.

Свої проти чужих

Людям властиво збиратися в групи для спільного виживання та користування ресурсами, в групах розвивається співробітництво і взаємодопомога, услід за чим виникає відчуття «своїх» і «чужих». На цьому грунті з’являється суперництво між групами, що породжує війни, якими сповнена історія людства від давнини до наших днів. Етноцентризм фахівці визначають як визнання переваги своєї етнічної групи перед чужими. Він зміцнює національну єдність і почуття національної гордості. І він же – джерело ксенофобії і конфліктів на національному грунті. У вчених є припущення, що якусь роль у цьому соціокультурному явище може грати окситоцин.

Окситоцин – це пептид, що утворюється у відділі мозку під назвою гіпоталамус. Він служить одночасно і нейромедіатором, переходячи від одного нейрона до іншого, і гормоном, оскільки з закінчень аксонів потрапляє в кров. У мозку окситоцин діє на нейрони кількох областей, що мають відношення до емоційного поведінки. Властивість речовини посилювати симпатію до партнера і кооперацію виявлено у багатьох експериментах. Але автори статті зародилося припущення, що окситоцин діє так лише по відношенню до своїх, але не до чужих. Воно виникло з аналізу експериментів на тваринах, у яких окситоцин посилював територіальну агресію.

Гормон любові довів вибірковість

В експериментах брали участь 218 молодих чоловіків. Перед тестуванням вони закапували собі в ніс або розчин окситоцину, або плацебо. Перебуваючи в індивідуальних кабінках, учасники відповідали на тестові питання. В якості моделі «чужих» по відношенню до голландців експериментатори вибрали арабів і німців – і тих, й інших у Голландії не надто люблять. Аналізуючи результати, вчені порівнювали відповіді в групах, які отримали окситоцин і плацебо.

У перших двох тестах учасники співвідносили позитивні і негативні людські якості з представниками своєї та чужих етнічних груп. У наступних тестах їм належало співвіднести з тими і іншими відчувають позитивні і негативні емоції. Нарешті, в останніх двох експериментах учасникам пропонували завдання на моральний вибір, в яких їм треба було вирішити, чи виправдана жертва життям однієї людини, щоб врятувати декількох. У різних варіантах жертви носили голландські, арабські або німецькі імена.

Аналіз показав, що окситоцин достовірно посилює ступінь любові до своєї і нелюбові до чужих етнічних груп. У тестах на моральний вибір він знижував готовність жертвувати «своєю» людиною і посилював готовність жертвувати «чужою». По відношенню до арабів і німців спостерігався однаковий ефект. Автори відзначають, що в другій парі тестів вони отримали асиметричний ефект: окситоцин сильніше посилював зв’язок позитивних емоцій зі своєю групою, ніж зв’язок негативних емоцій – з чужою. Тому вони вважають, що в першу чергу гормон зміцнює внутрішньогрупові зв’язку, а вже на цьому грунті може запускати в мозку ланцюжок, що веде до неприйняття чужих.

Як би там не було, автори показали, що окситоцин не можна розглядати як універсальне «речовина любові». Очевидно, любов ця не всеосяжна, а спрямована лише на своїх. По відношенню ж до чужих окситоцин, навпаки, може провокувати насильство.

Infox

Втрати СРСР у Другій світовій війні склали 26,6 мільйона людських життів. Загальні втрати Німеччини - трохи менше 6 мільйонів.

(Докладніше…)

5 травня 2010 року Україна увійшла в наступну фазу свого розвитку — “попущену” — яка ознаменувалася відкриттям в Запоріжжі т. зв. “пам’ятника Сталіну” (металевого погруддя відомому грузинському садисту-терористу Джугашвілі, потім генсеку більшовицької секти, під чиїм керівництвом була організована бійня з не менш відомим соціалістом — Гітлером (в результаті якої було винищено понад 50.000.000 осіб європеоїдної раси).

(Докладніше…)