(Докладніше…)

(Докладніше…)

(Докладніше…)

Чого слід очікувати від звичайних акцій протесту, на котрі приходять звичайні жителі нашої країни? Скажімо так, стандартного сценарію: неорганізований натовп людей, безліч прапорів, промов, вигуків та скарг. Ні, я не називаю це недоліком. Це теж форма протесту, спосіб волевиявлення мирних людей. Все-таки не всі повинні мати якісь радикальні ідеї в головах, не всі готові чимось жертвувати. І це цілком нормально.

Чого слід очікувати від правоохоронців на подібних заходах? Теж стандартного сценарію: рідкі ряди юних сержантів, поважні підполковники з раціями, поодинокі автомобілі патрульної служби. І взагалі-то все. Одні висловлюють протест, інші – створюють ефект охорони. Зауважу тільки те, що такий сценарій придатний вже не для нашої країни, де владний клас здається потроху втрачає грунт під ногами.

«Сумно», – подумали ми, збираючись відвідати цей мітинг. Ні, ми не мега-радикальні бійці-траблмейкери, ми не затуркуємо свої голови думками про радикальність, не носимо в собі плани захоплення чогось, коли станеться нарешті міфічне «раптом що». Ба, навіть більше, розуміємо, що на волі кожен з нас принесе в стократ більшу користь, аніж відбуваючи покарання за якусь дрібничку, пафосно називаючи це радикальною акцією. Але все-таки «сумно». А в такому випадку вирішили додати трохи різноманітності акції, нестандартної агітації задля більшого привернення уваги населення та заклику до спротиву існуючій злочинній системі. Ні, ми не вивчали швидкими темпами піротехнічну літературу, ми виточували кастети, не шукали по куткам шматки арматури. Навіть, уявіть собі, не робили жодних запальних сумішів:). Акція мирна, та й ми точно не ЕТА. Різноманітність полягала лише в двох невеликих банерах та гарному настрої, що виступає головною передумовою для галасного протесту.

«Сумно?», – подумали вони, – «То ми вам влаштуємо екшн!»

Ще з самого початку, оцінивши ситуацію на майдані, в голову закрадалась думка, що  все-таки ми живемо вже далеко не в тій країні, яку бачили хоча б кілька років назад. Це колись можна було говорити про різні демократії-права-закони. Можна було навіть вголос про це говорити. Дарма, що ніхто не почує, але хоча б трясти повітря звуковими хвилями можна. Хоча звісно для когось і це було неабияким досягенням. Можливо часом під час цього дійства оптимістичні думки заволодівали свідомістю, мовляв, та ні, ще не так все погано, народ ще живий, протест росте, влада безсила, ще не бачимо визвірених псів системи на кожному кроці, ще не хапають незгодних на вулиці… Але оптимізм закінчувався, позаяк в око кидалася шалена кількість підозрілих серйозних молодих і не дуже осіб, котрі здавалося шукали в натовпі дівчину, з якою познайомилися тільки-но вчора в Інтернеті та домовились по зустріч тут. Тільки чомусь видивлялись вони все більше хлопців та чоловіків, але ми не будемо заглиблюватись в сексуальні орієнтації цих незнайомців. Кидались в око також аж 8 (вісім!) операторів-любителів, яким здається так подобаються будь-які мітинги, що вони готові витратити n-ну кількість годин, аби безкорисно відзняти все це дійство. Та ще й з таким запалом, що ледь не до кожного підходять, аби зняти крупним планом обличчя. Тільки от не думаю, що вони це роблять, аби потім відмічати цих людей на своїй сторінці у вконтактє.ру. А скільки енергії та завзятості! Ехх, як один такий «любітєль» стрибав туди-сюди по пам’ятнику Шевченкові, намагаючись захопити якомога більше кадрів. Всім би стільки енергійності. А особливий фетиш ці таємничі оператори відчувають до будь-якої націоналістичної символіки на одягові перехожих. Це навіть важко словами передати: запалюються очі, прискорюється крок і все знімається-знімається-знімається! Невже вони так люблять довгими ночами вивчати основи геральдики? Не думаю. А ще дуже прикро, що при будь-якій спробі знайомства, вони чомусь раптово поспішають додому, навіть не сказавши своє ім’я. А при настирній спробі – ледь не на біг переходять. А товаришам міліціонерам чомусь дуже не подобається, коли звичайні люди намагаються встановити контакт зі звичайними перехожими-відеооператорами. От цікаво було б глянути їхню домашню колекцію!

Тепер два запитання. Перше: до «власть імущіх». Навіщо? Навіщо потрібна ця свора «звичайних людей», що отримують зарплату з бюджету, направлена на контроль національно-свідомих пенсіонерів та звичайних людей, яким дещо набридло в цьому житті? Що? Громадська безпека? Не там охороняєте шановні. Вийти на такий захід точно безпечніше, аніж прогулятись нічним містом (будь-яким), аніж перестріти тупорилий наряд міліції десь на районі. Комусь потрібна ваша охорона? Комусь потрібні взагалі ви, як паразити нашого суспільства?

Питання друге. До народу. Не набридло? Ще є терпіння? Сьогодні вас ретельно фільмують за своє волевиявлення. Завтра вас будуть фіксувати за нетолерантний погляд. А післязавтра… А післязавтра вже ваших дітей будуть забирати без жодних причин. З цим це можна порівняти? Варіантів безліч, але перше, що спадає на думку – 37-й рік. Тоді теж багато чого не можна було. А головне, варто було лише подумати в неправильному векторі, як за людиною приходили такі самі «серйозні молоді люди», тільки вдягнені трохи по-іншому. Так от зараз, твоє сором’язливе мовчання, твоя рабська згода з будь-якими утисками, твоє небажання щось змінювати та чимось жертвувати, шановний народе, поступово приводить нас до цього самого 37-го року. І з кожним днем швидкість наближення збільшується в геометричній прогресії. Вам зараз байдуже, так. Але розплачуватись будуть ваші діти. Ваші! Не шкода їх хоча б?

Підготувалась до прийому обуреного населення і Черкаська обласна влада. Рецепт, як виявилося, простий та елементарний: просто відгородитися від тої нижчої касти, котра щось насмілилась вимагати. Щоб очі не мозолили, легше просто поставити по периметру будівельні огорожі. І назвати цю виставу трішечки з пафосом – «Реконструкція Соборної площі». Навіть не шкода пару екскаваторів пригнати та пару плит зірвати. Та й карманний суд за п’ять хвилин випише заборону масових заходів на такій «законній» підставі. А якщо все ж надумали там «на горі» з площі цукерочку зробити, то якось мучає хоча б таке запитання: «А з якого це дива реконструюються площі, коли нема чим платити приміром працівникам освіти?». Не почують. Бо обгороджені. Але на їхнє здивування, народ це не зупинило. Невже терпець уривається? Народ прийшов. Прямо під стіни. І весь негатив кудись полетів за обрій, поступившись місцем сміхові. Простому сміхові: будівля Обладміністрації обгороджена чудернацькими фігурами, котрі інакше як танковими їжаками не назвеш. То отак ми готові слухати свій народ? Чи це ми так його боїмося?

Коли натовп заходив до цієї імпровізованої «коробки», групка молодих автономних націоналістів трохи затрималась на місці. Так їм сподобалась ця тимчасова споруда, що гріх було не використати її за призначенням. Тому два банери отримали нарешті своє постійне місце проживання на «стіні протесту». Зручно (за два метри від неї – проїжджа частина) та красиво. Ой, якою ж була радість звичайного перехожого відеооператора, з яким запалом він заповнював гігабайти жорсткого диску своєї камери. І як задоволено перемовлявся мімікою зі своїм колегою, що стояв осторонь. Ну бачте, хоча б хтось естетичне задоволення отримав він нашої пропаганди. А от на вході до «коробки» все було вже не так. Ці погляди… Молодики, що шукали когось на майдані, цього разу здавалося готові були розірвати поглядом кожного з нас. Ну а чим ще можна пояснити таку масову зацікавленість? Може в мене на голові щось не так? Чи дівчина дуже гарна з нами йшла? На голові все так, дівчина й справді гарна, але напевне ці звичайні перехожі дуже болісно сприйняли порівняльну фразу на банері ментів з виродками.  Чи то депутатів їм стало шкода, котрих порівняли аналогічно? Стало зрозуміло одне, так просто цей вечір не скінчиться. Щось має трапитись. Але до кінця не вірилось, що ось прямо зараз ми маємо стати злочинцями в очах цих цікавих людей. Так, цього варто чекати завжди, особливо в нашій країні, але точно не після таких мирних акцій. В кінці кінців, в даному випадку нас неможливо звинуватити у відрубуванні голови катові народів, чи в топтанні нового символу цієї псевдодержави – червоної ганчірки. Але думка про небезпеку не полишала.

В кінці заходу ми ще встигли разом з учасниками акції нанести на той паркан гасло, котре проводить нас цим життям – «Бунтуй! Кохай! Права не віддавай!». Це теж не сподобалось нашим «друзям». Не кажу про бунт, але з поняттям кохання, сильного та щирого, вони певне точно не знайомі. Ну а про права і говорити не слід в даному випадку. Тому внаслідок такої обмеженості у світосприйнятті виникає незрозуміла злість у цих «звичайних серйозних перехожих»

Тож… прийшов час, як сказано вище, екшену:). Цілком мирний захід за мить переріс у скандал, наочно показавши присутнім черкащанам недолугість влади та ї ненависть до простих, але непокірних людей.

Але все по порядку. Мітинг завершено. Натовп потроху розходиться. Я, на мить втративши відчуття небезпеки, відірвався трохи вперед, поспішаючи на майдан, щоб допомогти громаді прибрати місце збору. Хоча ні, боковим зором вже було видно радісно відкриті навстіж задні двері міліцейського УАЗу на проїжджій частині. Тому тримався я подалі від нього, з лівої сторони тротуару, знаючи можливі варіанти розвитку подій. І навіть потім на перехресті повернув трохи ліворуч. Але плани мої раптово змінили зовнішні чинники. В один прекрасний момент зі мною нарешті захотів познайомитись один з тих молодиків, що безуспішно шукав когось весь цей час. Навіть підійшов, ніжно взяв за плечі і ледь не прошепотів: «Дружище, пойдём с нами». Не знаю, куди він мене запрошував, може на філіжанку смачної кави, а може просто прогулятись містом, але мені точно не хотілося нікуди з ним йти. Зараз не той час, щоб заводити нових друзів прямо на вулиці. Я ж поспішав, як-не-як. Тому швидко зметикувавши що трапилось, вирвався з «дружніх» обіймів. Але не ступивши і пари кроків вже був оточений ще чотирма «перехожими», котрі взяли мене в кільце, намагаючись заламати руки та повалити долі. Чомусь в голові відразу промайнула прочитана нещодавно стаття, котра смачно описувала подібні ситуації, які нагадують 37-й рік, і в котрій було чітко розписано що робити – пручатись всіма силами та засобами, голосно кричати задля привернення уваги. Ну дійсно, звідки ж я знаю, що це за незнайомці таємничі люди, і що в них в голові. А раптом вони посягнуть на моє здоров’я, що потім? Моя міліція мене збереже? Залиште ці казки для молодшої групи дитсадка. Отже, незнайомці безуспішно намагаються дотягти до УАЗу, а молоді сержанти утворили друге кільце навколо мене. А це що? Цікаво поспостерігати було? Чи молоді сержанти в нас тепер охороняють беззаконня? Шкода, що в процесі боротьби за свою цілісність, не зміг подивитсь в очі цим сержантам, хлопцям навіть напевне молодшим за мене. Хоча не думаю, що там є щось, в очах тих. Тим часом спектакль пішов явно не за сценарієм незнайомців у тандемі з працівниками МВС. Тактика бліцкригу не спрацювала, активіст все ще на ногах і не наблизився до автівки ні на метр. І тим більше, що здається ніяк вони не очікували, що цікаві їм молоді націоналісти більш за все цінять дружбу, тому заради своїх людей готові зробити неможливе. Ну дійсно, звідки їм знати про такі людські поняття? Там нічого людського немає… Тож перший хлопчина, що кинувся на допомогу, був відтягнений та збитий з ніг ще кількома незнайомцями, котрі з’явились невідомо звідки. І все це відбувалось звісно під пильним оком молодих сержантів. Навіть часом вони допомагали, легенько даючи стусани своїми ногами. Але час був вже втрачений – основний актив акції підійшов до місця пригоди. Я не розумію, на що сподівалися ці незнайомці та працівники МВС? На те, що ніхто не знайде в собі сміливості визволити соратників? Фатально помилились ви, товариші «блюстітєлі». Ми – народ. І це не просто слово. Тим більше, що дії «влади», на захист якої випрацюєте, змушує народ активізуватися, направляє на часом геройські вчинки. Таким чином, всі як то кажуть «від малого до старого» кинулись на допомогу співвітчизникам. І молоді автономи, і люди старшого покоління, і керівники Опозиції – всі. Коли стало зрозуміло, що сила на боці громади, що ось-ось вивільнять від брудних рук двох хлопців, а потім може статись непередбачуване з нашими незнайомцями, до місця подій підійшов «всєм начальникам начальнік» з погонами полковника і чемно зі знущанням в очах запропонував все-таки провести двох націоналістів до міліцейського автомобіля, а там мовляв розберемося. На ці слова він цілком передбачувано почув лише нецензурну відповідь з купи людей. А люди ці продовжили свою справу. Одного хлопця звільнено та відправлено дворами якнайдалі від місця події, бо було зрозуміло, що незнайомці ще не раз захочуть поспілкуватись з ним. А тим часом другого хлопця вже встигли і на землі повялати, і стусанів роздати, та й навіть у тисняві кайданки наділи, не зважаючи на його попередження, що він неповнолітній. Та чого це я про букви закону згадав? Вони в нас є? Точніше для нас деякі є. А для незнайомців та полковників з раціями – нема. І ці кайданки… От, які в нас незнайомці непрості виявляється! На вигляд люди як люди, а за пазухою аргумент! Ну не думаю ж, що вони позичили на п’ять хвилин їх у молодого сержанта. Перемогу народ отримав і тут. Звільнив хлопця та змусив сержантів звільнити його від залізяк.  Коли ж з одним з незнайомців забажали познайомитись дуже дружні націоналісти більш старшого віку, то він чомусь швиденько втік. Цікаво виходить, з одними активно «знайомиться», а інших уникає. Чи може страх все-таки сильніший за злочинні накази керівництва?

Ну а символом інциденту став порожній міліцейський УАЗ «Патріот», що гостинно але вже безнадійно чекав молодих патріотів у гості. Не склалося. «Знайомства» не відбулося, а народ, жителі нашого міста, нарешті довели – МИ МОЖЕМО. А граничність наших можливостей буде тільки рости із зростанням тиску з боку антинародної влади.

Хоча, ні, спектакль не закінчився. Була ще патрульна машина, що раптово з’явилась в забутій цивілізацією глушині міста, були ще наші улюблені незнайомці на автобусній зупинці, явно чекаючи продовження розмови. Але то вже агонія. Не варта навіть уваги.

P.S. Сьогодні прочитав офіційне звернення Обласної адміністрації. Тепер не знаю, кому навіть вірити, – своїм очам, та тілові, що підозріло видавало больові почуття після веселого вечора, чи словам некомпетентного прес-секретаря ОДА, що напише будь-що за «цінні» папірці з рук режиму. До чого це я веду? Та до того, що виявляється це ми, націоналісти, влаштували бійку між собою прямо на акції, а професійні працівники МВС, оперативно та чітко припинили її. Он воно як? Ну ви, шановна владо, зробили здається ще один крок до свого краху. Нація оживає!

Міський районний суд Тернополя визнав винним за трьома статтями кримінального кодексу правоохоронця, який в 2005 році був помічником міністра УМВС Юрія Луценка.

Перебуваючи на цій посаді він розбив службову машину. Аби приховати злочин купив подібне крадене авто, “перебив” у ньому номера кузова, і розпорядився зареєструвати в службовому автопарку, повідомляють в прокуратурі Тернопільської області.

„Розбите авто службовець кілька років переховував на різних підприємствах області. Врешті те що можна було продати – продав, а гроші витратив на власні потреби”, — розповідає прес-секретар обласного прокурора Леся Долішня.

Під час слідства і суду було з’ясовано, що крадений автомобіль, який купив помічник тодішнього міністра, відрізнявся від розбитого об’ємом двигуна та кольором.

Виявилось, що авто перефарбували, а двигун залишили старим. Сам обвинувачений заявляв, що хотів сам полагодити побите ним авто, і не знав, що куплене ним на заміну було краденим.

Суд у своєму вироку визначив покарання правоохоронцю у вигляді 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. За даними прокуратури обвинувачений планує подати апеляцію.

Нагадаємо, за часів Луценка службовці з посадою „помічник міністра” були закріплені за кожним обласним управлінням міліції.

Джерело НМ

У Харкові затримано міліціонера, підозрюваного у спричиненні тяжких тілесних ушкоджень громадянину, внаслідок яких той помер у лікарні. (Докладніше…)