«Веселі, брате, часи настали». 10 мільйонів українських селян стали кріпаками. І практично ніхто цього не помітив! Геніальна схема наших «вовчиків-братчиків»-) (Докладніше…)

«Пересічні» українці, котрі хоч трішки цікавляться ситуацією, яка складається в області сучасних молодіжних політичних рухів мабуть чули про автономні націоналістичні товариства, котрі діють різних містах. Можливо вони навіть заходять на їхні сайти та цікавляться проведеними акціями. Хтось після цього називає їх фашистами, хтось дивиться зі співчуттям, хтось з ностальгією, хтось з надією. Багато молодих людей знаходить з ними контакт в соціальних мережах. Частина з цих молодих людей хоче просто потрапити на ще якісь видовищні події, частина з цікавості, а дуже малий відсоток має бажання долучитися.
Коли пропонуєш людині прийти на акцію вона прокручує в себе в голові декілька пунктів:
1. Що за акція? (якщо якась видовищна акція, то 90 % думають далі, якщо пікет з певним відсотком ризику, то 50 % продовжують роздуми, якщо акція, котра не принесе особистого задоволення (еко, розклейка афіш) то далі думають 10 %)
2. Коли? ( отже тепер той відсоток, який залишився залежно від ситуації, задумується, які ж в нього плани на той час. 80% з кожної категорії знайде для себе цікавіше заняття – дівчину, тренування, прогулянку, телевізор, навчання зрештою. 20% що залишилися продовжують далі)
3. Наслідки ( найчастіше думки, котрі з’являються в головах людей і змушують половину з тих, що залишилися відмовитися від задуму(зараз репресують націоналістів. Нащо мені ті проблеми? Я краще посиджу повчуся (піду погуляю з дівчиною, піду посплю), бо потім проблеми будуть.)
Таким чином вийти на вулиці постійно готові лише декілька десятків людей, хоча потенційних революціонерів дуже багато.
Все вище згадане випливає з одного – в свідомості людей склався стереотипний образ «борця за Ідею» – накачаного воїна з гвинтівкою в руках і розмальованим обличчям чи напівбожевільного фанатика, котрий бігає по вулицях з портретами вождів. Але це ті образи, котрі нам хочуть нав’язати, показуючи тим самим недосяжність чи безглуздість навіть спроби приєднатися до боротьби. А насправді – це звичайні хлопці та дівчата, котрі ходять з вами по одній вулиці, вчаться в одному університеті, працюють на одній роботі, живуть в одному домі. В кожного з них є близькі люди, котрі терплять через недостачу уваги, навчання, яке часом страждає від відсутності часу і в кожного з них так само можуть бути проблеми. Але чомусь вони готові вже зараз вийти і захищати твої права. Чому? Тому, що вони зрозуміли головне – кожна людина важлива! Не кожен голос, як нам кажуть на виборах, а кожна людина, тому що ті клани, котрі зараз тримають монополію на владу розуміють це теж і стараються стримувати народ всякими методами. Так, в їх розпорядженні велика кількість зброї, воєнні підрозділи та впливи, але з нашого боку правда, котра є набагато сильнішою. Нас все одно більше і ми не маса, ми колектив, ми НАЦІЯ. Ми можемо набагато більше, ніж вони. Ми рушійна сила. Звичайно, найбільша надія зараз на молодь, тому вона повинна консолідуватися, але не в нічних клубах, а на вуличних акціях. Ми вже потроху даємо про себе знати і невдовзі покажемо свою силу. Ми підемо вперед, продовжуючи справу попередників. За права і волю своїх дітей, за майбутнє, за Україну.

“Сила держави” вимірюється багатьма зовнішніми та внутрішніми показниками. Одним із найважливіших компонентів для внутрішньої могутності є основна соціальна опора, яка виступає ядром, утворюючим і постійно підтримуючим елементом державності. Держава сильна тільки тоді, коли основною соціальною опорою є саме середній клас, що становить абсолютну більшість населення. Тільки за умов захисту середнього прошарку населення, створення можливостей для його розвитку та подальшого становлення можлива побудова сильної Української Національної Держави.

(Докладніше…)