Активіст. Пасіонарій. Виконавець. Патріот. Націоналіст.
Кожна з позицій взаємодоповнює іншу. Кожна з позицій, в сучасній Україні, є обов’язковою та, водночас, небезпечною. (Докладніше…)

Навіть найдосконаліший план перетворень можна зруйнувати через ексцес виконавців, тому питання стоїть не лише в тому, «що робити?», але й «хто це буде робити?». (Докладніше…)

Прийшовши до влади, Партія регіонів оголосила про початок реформ чи не всіх сфер суспільного життя. Були запропоновані реформи в царині трудових та земельних відносин, пенсій, податків, комунальних послуг, освіти, медицини і, навіть статусу житла громадян.
Втім, сьогоднішній уряд не оригінальний у своєму реформаторстві. Ринкові реформи безперервно тривають в Україні вже два десятиліття, за всіх президентів та всіх різнокольорових голів уряду.
Зміст цих реформ – у зосередженні власності та фінансових потоків у руках великого капіталу, суспільного прошарку, який з’явився у “лихі 90-ті”, і з тих часів опанував політичну й економічну владу в країні.
І ці реформи не зупиняться, доки в Україні розвиватиметься капіталізм.
Сучасне українське реформаторство неможливо звести лише до волі уряду та вимог Міжнародного валютного фонду. Щоб зрозуміти його причини і наслідки, має сенс розглянути процес розвитку капіталізму, появу соціальних протиріч і соціального протистояння в Україні.
Початок українського капіталізму
Вже всередині радянської системи існували соціальні протиріччя, які й призвели до її розвалу. На її уламках постала нова система, фаворитом якої став великий капітал. Він виріс ще з кінця радянських часів – з червоних директорів, партійних та комсомольських функціонерів, цеховиків.
Рамки старої системи стали занадто тісними для реалізації їхніх інтересів. Добре ілюструє еволюцію тих соціальних груп радянської системи у новітню буржуазію біографія Сергія Тигіпка, члена ЦК ЛКСМУ, ЦК КПУ, згодом – приватного банкіра, а нині – віце-прем’єра українського уряду.
Отже, зародки капіталізму містилися ще у радянській Системі.
Перша хвиля реформ
Саме новоявлена буржуазія найбільше скористалася з економічних та політичних змін на межі 80-90-тих років, хоч рушіями тих змін були інші – робітники, студентство й інтелігенція.
Метою нового правлячого класу був перехід у приватні руки власності, яка до того вважалася загальнонародною, та коштів, які знаходилися в руках громадян.
Це і стало змістом першої хвилі ринкових реформ, реалізованої першими українськими урядами, зокрема через ваучерну приватизацію та трасти. Відібрана у українців за безцінь власність стала економічною основою українського капіталізму.
Перша хвиля ринкових реформ була нічим іншим, як експропріацією власності та фінансів, тобто експропріацією всього того, що стало в нових умовах капіталом. Ця хвиля тривала до середини 90-тих років і призвела до початкового накопичення капіталу в руках новонародженого класу.
Друга хвиля реформ
Дальший розвиток українського капіталізму, прагнення збільшити норму прибутку та конкуренція всередині нового правлячого класу, а, головне, відсутність законодавчих меж для накопичення капіталу, призвели до другої хвилі ринкових реформ, зміст якої полягав у монополізації цілих галузей економіки в руках небагатьох олігархів.
Монополія є одним із найважливіших методів отримання надприбутків. І сьогодні металургійна галузь практично контролюється компаніями, пов’язаними з Ахметовим, ринок авіаперевезень – з Коломойським, виробництво міндобрив – з Фірташем. Обленерго, горно-збагачувальні та нафтопереробні комбінати поділені між компаніями кількох капіталістів.
Монополізація призвела до невиправданого зростання внутрішніх цін на газ, бензин, електроенергію, залізну руду. І створила механізм вилучення коштів українців на користь олігархату.
Ця хвиля – хвиля монополізації – була найвищою за часів Кучми, проте вона тривала і за помаранчевих часів.
Монополізація влади
Такого стану речей можна було досягнути лише за умови співпраці великого капіталу з державною владою (ця співпраця і є суттю олігархії). І така ситуація відтворювалася в Україні як за часів Кучми, так і за “помаранчевих”, так і тепер, за “біло-синіх”.
Олігархи були і є серед спонсорів ПР, БЮТ, “Нашої України” і навіть КПУ. Часто вони “розкладають яйця” в різні кошики і підтримують кілька політичних сил, нерідко публічно ворогуючих між собою.
Таким чином, олігархи монополізували не лише українську економіку, але й ринок політичних партій та державну владу. Капітал приватизував і вибори в Україні, бо законодавство про партії та вибори влаштоване таким чином, що, незалежно від виборчих програм, перемагають представники великого капіталу, помаранчевого чи біло-синього – байдуже.
Інші соціальні групи в українському парламенті практично не представлені.
Соціальне розшарування
В результаті з’явилося соціальна прірва між невеликим числом “верхів”, які реалізовують свої соціальні інтереси у новій системі, та “низами” – абсолютною більшістю українців, які свої соціальні інтереси реалізувати не можуть.
Якщо верхівка державного апарату та група олігархів — правлячий клас в Україні, то інші соціальні групи — від найманих робітників до середньої руки підприємців — не можуть бути задоволені таким станом речей.
Останні, зокрема, не витримують конкуренції великих капіталів, поєднаних із силою державного механізму, банкрутують або йдуть під “дах” тих же олігархічних структур.
Їхній соціальний інтерес полягає у заміні державно-монополістичного ринку на класичний ринок із вільним розподілом ресурсів, вільним доступом до кредитів, чітко встановленими правилами гри.
Наймані ж робітники, селяни, пенсіонери та інтелігенція, службовці, дрібні підприємці, кваліфіковані робітники, прагнуть або ліквідації ринкових відносин як таких, або соціального ринку — з соціальними гарантіями, з власною участю в розподілі прибутків.
Політичний устрій
Політичною системою, притаманною олігархічному капіталізмові, є режим президентської республіки. Саме авторитарний режим найкраще забезпечує надприбутки наближеним до влади капіталістам і через придушення громадянських прав забезпечує їх захист від соціальних потрясінь.
Так є в Україні, Росії, Грузії, Узбекистані та низці інших пострадянських країн.
Натомість інтерес соціальних низів, можливо, не до кінця ними усвідомлений, полягає у демократичному устрої, який забезпечить їх представництво у законодавчій та виконавчій владі, а, отже, і представництво їх соціальних інтересів. В устрої, який гарантуватиме громадянські права.
Розширення ринкових відносин
Капіталові, утвореному наприкінці 90-тих-початку 00-тих, залишились лише ті галузі, які ще не були опановані олігархами. Таким чином комерціалізується освіта, медицина, громадський транспорт, комунальні послуги.
За рахунок цього галузей, не включених у ринкові відносини, практично не залишилось. І станом на сьогодні соціальну державу в Україні практично цілком демонтовано.
Втім, тенденція розвитку українського капіталізму полягає в тому, що й ці нові ринкові галузі швидкими темпами монополізуються.
Периферійний капіталізм
Сучасний український капіталізм виник як периферійний капіталізм. Західні корпорації розглядали Україну (і весь пострадянський простір) як новий ринок збуту. Товари, попит на які на Заході вже стабілізувався на мінімальному рівні, можна було з великою рентабельністю збути тут.
Для цього треба було лише просунути нові, нав’язані через рекламу, потреби, про це дуже вдало написав Пєлєвін у “Generation П”.
Ще однією функцією українського капіталізму, як і будь-якого периферійного, є імпорт криз, які періодично трясуть світову капіталістичну систему. Ці кризи, такі як “велика депресія” та “азіатсько-тихоокеанська криза”, є невід’ємною рисою капіталізму.
України кризи перевиробництва і перенакопичення безпосередньо торкнулися 1998-го і 2008-09 років. І ще торкатимуться – відчуємо на собі ще не одне цунамі у акваторії світової системи капіталізму.
Окрім того, периферія з дешевою робочою силою і з дешевим, за рахунок дешевих природних ресурсів та відсутності екологічного захисту, виробництвом потрібна центральному капіталізмові для того, аби забезпечити стабільний рівень життя своїм найманим робітникам і при цьому не зменшити власну норму прибутку.
Таку периферію на початку 90-тих світовий капітал відкрив в Україні.
Український капіталізм в системі світового капіталізму
Поки що інтереси великого українського капіталу співпадають з інтересами капіталу центрального. Українські олігархи зацікавлені у економічних відносинах із Заходом через необхідність збуту, наприклад, продукції металургійної та хімічної промисловості, яка приносить чималі прибутки.
Західний капіталізм зацікавлений у збуті своїх товарів та експорті інвестицій і, відповідно, криз. А разом вони зацікавлені у здешевленні робочої сили в Україні, що дозволить їм зберегти норму прибутку.
Інструменти МВФ та СОТ є інструментами зовнішнього регулювання щодо українського капіталізму. Як кредити МВФ, так і регулювання світового ринку в межах СОТ (умови СОТ вже загрожують існуванню українського сільського господарства як такого, уніфікуючи його до потреб західного ринку), покликані вирішити кілька питань.
Зокрема, забезпечити повернення зовнішнього боргу, на це дають нові кредити, та зробити Україну інвестиційно привабливою для центрального капіталу.
Інвестиційна привабливість – це такі умови для вкладання капіталу, які дають найвищу норму прибутку інвесторам.
Монетаризм
Тому умовами при наданні кредитів МВФ, як правило, є монетаристська політика, яку центральний капітал нав’язує країні боржнику, та зменшення соціальних виплат і здешевлення робочої сили. А також тотальна приватизація промисловості та землі.
Щодо країн 3-го світу, до яких належить і Україна, така політика не раз показала свою руйнівну силу. Саме монетаристська політика місцевих урядів призвела до грудневої революції 2001-го в Аргентині та до сучасних соціальних протестів у Греції.
Натомість політика стимулювання виробництва через стимулювання попиту, в тому числі й через соціальні виплати, показала свої позитивні результати у багатьох країнах, що розвиваються.
Загалом центральний капіталізм, у країнах якого концентрується світовий капітал, не прагне розвивати периферію і часто зацікавлений у збереженні там відсталих соціальних відносин, аж до феодальних.
Часто це співпадає з інтересами правлячих еліт країн периферії: прибутками від експлуатації периферійних аборигенів користуються і ті, й інші.
Володимир Чемерис, Інститут Республіка, для УП

http://www.pravda.com.ua/articles/2011/07/26/6419147/

Андрій, 31 рік, м. Київ, працює “коментатором” в інтернеті. Він пише позитивні коментарі, якщо виходять негативні статті або відгуки на форумах про відомого політика з Партії регіонів. Своє прізвище та ім’я політика попросив не називати.

Як ви працюєте і для чого?

— Створюємо ілюзію підтримки користувачів інтернету. Кожен політик, який хоче впливати на суспільну думку, має великий штат коментаторів. Ми створюємо “образ” чи ілюзії реального відношення користувачів інтернету до політика.

Як вас завербували?

— Можна сказати, що це закритий клуб, туди можна потрапити тільки за протекцією члена клубу. Знайомий, з яким колись працював, запропонував попрацювати на політика. В двох словах пояснив, що є секретний підрозділ, який працює на ім’я цього політика. Треба робити позитивний імідж. Сказав, що самі вже не можуть справлятись з обсягами роботи. Запитав, чи готовий я. Пообіцяв, що будуть платити “хороші гроші”. Я здогадувався, що саме мені запропонують – писати коментарі. Рівно за тиждень цей же знайомий мені подзвонив, зустріч була в одному із штабів, за закритими дверима. Людина, з якою говорив, працює в штабі.

Як оплачується робота, є бонуси, премії?

— Хороші коментатори дуже затребувані, цей ринок дуже розвивається. Працюю вже майже півтора року. Зарплата щомісячна, зараз отримую $1000 на місяць, зустрічаюсь і отримую її в конверті. Коли починав, було трохи менше. Пояснили, що оплата залежатиме від того, як працюю. Дехто отримує навіть більше, але про це не прийнято говорити. Сподіваюсь, що цей політик ніколи не піде у відставку.

Як розуміють, що саме ти написав коментар, а не хтось інший?

— Є спеціальні люди, які це роблять, вони ніби начальники. До того ж політик особисто продивляється сайти про себе. У кожного комп’ютера є “айпішник” (IP-адеса — унікальна адреса вузла в комп’ютерній мережі — ред.), на деяких сайтах вона відслідковується. Маю 30 поштових ящиків та півсотні “ніків” (nickname, з англ. “прізвисько” — ред.). Є спеціальний блокнот, це все записано, “начальник” про це знає. В основному все будується на довірі. Хоча часто буває, що поручають роботу на конкретному сайті. Якщо там нічого не з’являється з коментів, то він розуміє, що я на роботу “забив”.

Як знаходите негативні статті та відгуки про політика?

— Є спеціальна програма, вона відслідковує всі публікації про цього політика. Стоїть у мене на ноутбуці. Це ексклюзивний інтернет-пошуковик, програму встановив адмін штабу. Вибирається регіон “Україна”, працює як звичайний пошуковик, але знаходить дрібніші згадування про політика. Ще працюємо по конкретних сайтах, таких як “Кореспондент” або “Українська правда”. Зазвичай в партійних офісах, де працює команда коментаторів ця програма встановлена на всіх комп’ютерах. В середньому в штаті 25 постійних коментаторів, які працюють вахтовим методом упродовж доби. Зазвичай чергує не більше 5 людей. Якщо щось трапляється та в інтернеті “випливає” якась тема, то підключаються усі.

Можете розказати про специфіку роботи?

— Коментарі мають бути як позитивні, так і агресивні, але на захист політика. Там велике поле для творчості, головне – захищати. Прикладів не буду наводити, бо можу підставитись. А ще, аби написати компетентний відгук, потрібно відслідковувати, чим займається цей політик, знати історію стосунків з його політичними ворогами, постійно читати політику. Можна використовувати ненормативну лексику. Головна задача, аби останнє слово було за мною. Якщо триває дискусія і сили не рівні, то потрібно почекати, поки “опозиційні” коментатори відпрацюють та підуть. Тоді можна писати і останнє слово буде за тобою, це професійна таємниця. Основоположні правила – писати виразний коментар, не писати під різними “ніками” на сайтах, де висвічується “айпішнік”, аргументувати свою позицію, іноді можна спробувати задавити суперника інтелектом, морально принизити. Деякі коментатори починають психувати, зриватися на необґрунтовані образи і їх можуть “забанити” на деяких сайтах. Мене жодного разу не “банили”.

Що значить – сили нерівні?

— У кого в штаті 100 коментаторів, можуть зім’яти будь-кого іншого. Сила тут в кількості. Наприклад, з моєї команди працює двоє, з іншої десять.

Відомо, звідки взагалі виникла така ідея?

— Перший штат з’явився у Тимошенко ще під час “помаранчевої” революції. Це був один з інструментів впливу на громадську думку в мережі. Потім моду перейняли всі інші політики. В когось коментаторів більше, в когось менше. У Тимошенко і досі найпотужніший штат.

Є норма по кількості коментарів та знаків?

— Ні. Іноді залежить і від самого. Якщо о першій ночі не сплю і бачу, що десь іде дискусія, то працюю і вночі. Піднімали тільки один раз, коли був форс-мажор. Який, не можу сказати.

Є конкуренція між коментаторами?

— Ми робимо одну спільну справу, її результати з боку замовника та відношення його до нас залежать тільки від нас. Ніколи не сваримось.

А з коментаторами інших штабів?

— Коментатор — це як футболіст, який підписав контракт з клубом, тому конкуренція зі штабами інших політиків можлива тільки на інтернет-сторінках, в житті я все одно нікого з них не побачу і не впізнаю.

Тобі не соромно за таку роботу?

— Зовсім ні. Я можу бути незгодним зі своїм політиком, але коли пишу комент, маю відстоювати його точку зору. Політика — це моя робота і ставлюсь до неї сумлінно. Вдома не можу чути розмови дружини, коли дивиться новини. Просто пізнав істину — мета будь-яких політиків не в поліпшенні життя народу, і не в служінні йому. А в тому, щоб залишатися при владі будь-яким доступним способом. Ця риса об’єднує абсолютно всіх політиків у нашій країні, тому розмови про політику я вважаю безглуздими.

http://www.lalak.org.ua/node/6893#disqus_thread

Останнім часом відбулось багато знакових подій (Докладніше…)

(Докладніше…)

«Пересічні» українці, котрі хоч трішки цікавляться ситуацією, яка складається в області сучасних молодіжних політичних рухів мабуть чули про автономні націоналістичні товариства, котрі діють різних містах. Можливо вони навіть заходять на їхні сайти та цікавляться проведеними акціями. Хтось після цього називає їх фашистами, хтось дивиться зі співчуттям, хтось з ностальгією, хтось з надією. Багато молодих людей знаходить з ними контакт в соціальних мережах. Частина з цих молодих людей хоче просто потрапити на ще якісь видовищні події, частина з цікавості, а дуже малий відсоток має бажання долучитися.
Коли пропонуєш людині прийти на акцію вона прокручує в себе в голові декілька пунктів:
1. Що за акція? (якщо якась видовищна акція, то 90 % думають далі, якщо пікет з певним відсотком ризику, то 50 % продовжують роздуми, якщо акція, котра не принесе особистого задоволення (еко, розклейка афіш) то далі думають 10 %)
2. Коли? ( отже тепер той відсоток, який залишився залежно від ситуації, задумується, які ж в нього плани на той час. 80% з кожної категорії знайде для себе цікавіше заняття – дівчину, тренування, прогулянку, телевізор, навчання зрештою. 20% що залишилися продовжують далі)
3. Наслідки ( найчастіше думки, котрі з’являються в головах людей і змушують половину з тих, що залишилися відмовитися від задуму(зараз репресують націоналістів. Нащо мені ті проблеми? Я краще посиджу повчуся (піду погуляю з дівчиною, піду посплю), бо потім проблеми будуть.)
Таким чином вийти на вулиці постійно готові лише декілька десятків людей, хоча потенційних революціонерів дуже багато.
Все вище згадане випливає з одного – в свідомості людей склався стереотипний образ «борця за Ідею» – накачаного воїна з гвинтівкою в руках і розмальованим обличчям чи напівбожевільного фанатика, котрий бігає по вулицях з портретами вождів. Але це ті образи, котрі нам хочуть нав’язати, показуючи тим самим недосяжність чи безглуздість навіть спроби приєднатися до боротьби. А насправді – це звичайні хлопці та дівчата, котрі ходять з вами по одній вулиці, вчаться в одному університеті, працюють на одній роботі, живуть в одному домі. В кожного з них є близькі люди, котрі терплять через недостачу уваги, навчання, яке часом страждає від відсутності часу і в кожного з них так само можуть бути проблеми. Але чомусь вони готові вже зараз вийти і захищати твої права. Чому? Тому, що вони зрозуміли головне – кожна людина важлива! Не кожен голос, як нам кажуть на виборах, а кожна людина, тому що ті клани, котрі зараз тримають монополію на владу розуміють це теж і стараються стримувати народ всякими методами. Так, в їх розпорядженні велика кількість зброї, воєнні підрозділи та впливи, але з нашого боку правда, котра є набагато сильнішою. Нас все одно більше і ми не маса, ми колектив, ми НАЦІЯ. Ми можемо набагато більше, ніж вони. Ми рушійна сила. Звичайно, найбільша надія зараз на молодь, тому вона повинна консолідуватися, але не в нічних клубах, а на вуличних акціях. Ми вже потроху даємо про себе знати і невдовзі покажемо свою силу. Ми підемо вперед, продовжуючи справу попередників. За права і волю своїх дітей, за майбутнє, за Україну.

Діти – майбутнє України

Сьогодні нависла загроз над найбільшою споконвічною цінністю українців – сім’єю. Вчорашні опозиціонери, а сьогоднішня влада від Партії регіонів вкотре довела свою злочинну сутність і цілковиту байдужість до власного народу. Намагаючись догодити всім, окрім українців, теперішній уряд без широкого громадського обговорення хоче запровадити так звану ювенальну юстицію західного зразка. Така “система захисту прав дітей”, заснована на доносах, вилученні дітей у батьків – неприпустима -заявив голова Тернопільської міської організації ВО “Свобода”, депутат Тернопільської міської ради Михайло Головко.

Введення в тій чи іншій формі ювенальної юстиції західного зразка спрямоване на підрив традиційних сімейних цінностей, а отже становить загрозу національним інтересам України. Воно суперечитиме конституційному принципу захисту сім’ї, її незалежності, вільного вибору батьками форми виховання дітей,поставить сім’ю під жорстокий контроль чиновників. Воно зруйнує діючу вУкраїні судову і правоохоронну системи, порушить принцип поділу влади, а головне — призведе до руйнування благополучних сімей, необґрунтованого збільшення соціального осиротіння (дітей-сиріт при живих батьках), спровокує корупцію і дитячо-підліткову злочинність.

“Введення в нашій країні ювенальної юстиції західного зразка призведе до безкарності молодіжної злочинності і створить ряд загроз для держави і суспільства. В цьому ми можемо переконатися на прикладі мільйонів європейських і американських сімей, де головною проблемою є внутрішні стосунки батьків і дітей. І сьогодні західні “порадники” хочуть перенести свої біди до нас. Все це робиться під личиною добра та під гаслами “захисту прав дітей”, але насправді має на меті налаштувати дітей проти батьків, розтлити і знищити нашу з вами Святу Батьківщину.Вони не перші, хто віроломно вторгався на нашу землю. Вони лізуть в наші дитсадки і школи, сунуть ніс в наші сім’ї і вчать нас, як треба жити. Нехай спочатку наведуть лад у себе, в тих західних країнах, де діти стріляють по вчителях і доносять на своїх батьків, де тижнями неможуть угамувати “дітвору, що розпустувалася”, яка спалює машини і б’є вітрини”.

Не дивлячись на широкий народний опір і протести, в Києві у середині квітня цього року представники Міністерства юстиції України разом з екс-міністром юстиції Франції Роберу Бадінтера провели прес-конференцію, присвячену якраз впровадженню ювенальної юстиції. Там урядовці повідомили, що вже направили в ЮНІСЕФ (Дитячий Фонд Організації Об’єднаних Націй) для експертизи проект з питання впровадження в Україні юстиції для неповнолітніх. Попередньо Мінюст видав наказ № 198/7 “Про створення робочої групи для реформування ювенальної юстиції в Україні”.

Ювенальна юстиція проголошує принцип пріоритетності прав дитини. На практиці це означає, що діти мають право подавати на батьків (і взагалі — на дорослих) до суду. А суд, керуючись принципом пріоритетності прав дитини, стає на її захист; розбираючи ситуацію, вірить перш за все дитині і намагається її всіляко виправдати і захистити від батьків–”правопорушників”. Відповідно до норм ювенальної юстиції, батьки вже не можуть захищати дітей від впливу деструктивної маскультури, оскільки підліткові журнали, що розбещують, книги, фільми, комп’ютерні ігри і тому подібне продається вільно, і батьківська заборона тлумачитиметься як порушення права дитини на інформацію та дозвілля. Вибір сексуальної орієнтації підлітками в ліберальній парадигмі також не опротестовуються, тому батьки не зможуть чинити опір і пропаганді гомосексуалізму в дитячо-підлітковомусередовищі. Наркоманія, тютюнопаління та вживання алкоголю тежтрактуватимуться, як цілком припустимий “альтернативний стиль життя”, -зазначив Михайло Головко.

 ”Запровадження ювенальної юстиції негативно сприймається суспільством, оскільки суперечить духовно-етичним нормам традиційної української моралі” – підсумувавМихайло Головко.

Втрати Україною суверенітету не прийме не тільки Захід, а й також значна частина українців. І не лише в Галичині. Роблячи завеликі поступки Москві, Янукович ризикує втратити владу.

Віктор Янукович міцно схопив владу в Україні. Форсованим темпом сформував уряд, назбирав парламентську більшість і підпорядкував собі Конституційний суд. Однак наразі він не має уявлення, як облаштувати державу. Знає тільки, що має бути інакше, ніж за помаранчевих. Замість економічного і політичного хаосу – стабільність, у зовнішній політиці прагматизм замість романтизму. У національному питанні та історичній політиці має повернутися пострадянська «золота середина».
(Докладніше…)

“Сила держави” вимірюється багатьма зовнішніми та внутрішніми показниками. Одним із найважливіших компонентів для внутрішньої могутності є основна соціальна опора, яка виступає ядром, утворюючим і постійно підтримуючим елементом державності. Держава сильна тільки тоді, коли основною соціальною опорою є саме середній клас, що становить абсолютну більшість населення. Тільки за умов захисту середнього прошарку населення, створення можливостей для його розвитку та подальшого становлення можлива побудова сильної Української Національної Держави.

(Докладніше…)