Я, Олександр Огородніков, звичайний одеський студент, звертаюся до кожної людини, котра, як і я, прагне справедливості і задається питанням про долю України. (Докладніше…)

Увага всього світу прикута до подій в Англії. У Лондоні та інших англійських містах знахабнілі від безкарності банди кольорових іммігрантів розгорнули справжній расистський і кримінальний терор, який завдяки етно-кримінальній солідарності вже перекинувся на низку інших країн Європи. Деякі ЗМІ вже рясніють заголовками на кшталт: “Заворушення в Лондоні політологи називають пролетарським повстанням”. Важко побачити в заявах цих буржуазних політологів іншу мету, ніж дискредитувати ідею пролетарського повстання. Ми знаємо, що у Європі є багато приводів для пролетарської класової боротьби. Але яке відношення до неї можуть мати чорні расисти і люмпени з вуличних кримінальних банд? (Докладніше…)

За останній тиждень на багатьох сайтах, до яких мають відношення опортуністи з руху “антифа” з’явилось безліч статей в яких стверджувалось, що Брейвік – маніяк, голова якого наповнена ультраконсервативними ідеями – істинний націоналіст і усі інші націоналісти нічим не відрізняються від нього. Але чи насправді це так? І чи не мають погляди Брейвіка очевидної подібності з лозунгами сучасних “антифашистів”? (Докладніше…)

Останнім часом відбулось багато знакових подій (Докладніше…)

Будучи активним спостерігачем за останніми подіями, які відбуваються в нашій країні, все частіше і частіше я усвідомлюю існування певної тенденції. Заяви, переслідування, затримання, замовчування інформації в ЗМІ, політичні репресії – проти українців зараз, як ніколи раніше, використовується тиск, який є найбільш небезпечним для соціуму – психологічний. Політичний режим таким чином хоче впливати на наші думки і вчинки через нашу свідомість, роблячи все можливе для того, щоб ми залишались байдужими або, гірше – були заляканими і «сиділи тихо».

Так як залишатись байдужими зараз свідомі люди не можуть і не повинні, хотіла б звернути увагу на поняття «бути заляканим». Страх… його називають просто емоцією, але, як на мене, це не зовсім так. Такий емоційний та душевний стан здатен робити людину законослухняною, дисциплінованою, контрольованою, боязкою, терплячою до всього бруду та брехні, що заполонила наше і без того нещасне суспільство. Люди бояться за своє життя, бояться втратити роботу, бояться осуду з боку сусідів, бояться «завалити сесію», бояться зробити «щось не так»… Вони ПОСТІЙНО бояться. Тому і мовчать, бо так безпечніше для них і, (як вони вважають) для їхніх близьких.
Страх керує людьми. І в даному випадку він стоїть на боці системи, яка хоче керувати нами і яка продовжуватиме робити все можливе, щоб ми залишались беззахисними німими ляльками в її нищівних руках.

Особисто я знаю багато молодих людей, яких до глибини свідомості бентежить ситуація в країні, вони підтримують тих, хто не мовчить, хто організовує антисистемні акції і робить антисистемну пропаганду. Але самі вони, на жаль, до таких вчинків ще не готові. І відверто кажуть про це, пояснюючи, що ними керує страх відповідальності. Сутність цього страху полягає в тому, що, приймаючи якесь важливе рішення, людина бере на себе відповідальність за його наслідки, а в разі невдачі їй не тільки загрожує осуд або покарання з боку соціуму, але, що ще гірше, найчастіше вона приречена на тривалі самозвинувачення, здатні отруїти все подальше життя. Саме тому багато людей не люблять приймати відповідальних рішень, вважаючи за краще, щоб за них це робили інші.

Це дивно звучатиме, але в більшості випадків люди бояться відповідати за те, чого вони ще не зробили і, мабуть, ніколи і не зроблять. Або уявляють наслідки своїх вчинків набагато жахливішими, ніж вони будуть насправді.
Підтримка молодих людей та їх розуміння для нас багато означають, тому ми повинні допомогти їм побороти свій власний страх і зробити так, щоб вони могли з впевненістю приєднатись до нас і разом з нами виступати проти антинародного режиму Януковича!

Для цього нам потрібно дати відповіді на такі питання: чому ми виступаємо проти влади і за що ми боремось.
Ми чудово розуміємо, що втрачаємо Україну. Розпочато масштабний наступ на українську мову, історію, релігію та культуру. «Харківські угоди» роблять Україну залежною від Росії. Влада дала згоду на поглинання російським бізнесом конкурентних сфер національної економіки. Порушуються права громадян на проведення зібрань, свободу слова та вільні вибори, йде тиск на опозиційні ЗМІ, запроваджується цензура на телебаченні. Політичні переслідування та репресії набрали неймовірних масштабів, на звичайних людей зводяться наклепи, їм “закидують” політичні вбивства (згадаймо історію сім”ї Павличенків). «Реформи» влади ведуть до перерозподілу суспільного багатства лише в її інтересах та наближених до неї олігархів. Новий Податковий кодекс знищує малий та середній бізнес. Урядові проекти пенсійної реформи, трудового кодексу обмежують права та урізають доходи більшості громадян. А щодо житлового кодексу – то з ним у нас взагалі можуть прийти і без проблем відібрати квартиру, так як примусове виселення буде дозволене. Це і не тільки є ознаками тотальної окупації України.

Ми, українські націоналісти, виступаємо ПРОТИ правлячого режиму, який є колоніальною адміністрацією, маріонетковим урядом, що здає національні інтереси на користь Кремля, переслідуючи лише власну матеріальну та політичну вигоду. Ми живемо у вільній країні, і нам ніхто не вправі наказувати, що ми маємо робити і коли ми маємо мовчати! Антиукраїнська влада повинна бути знищена, бо якщо цього не буде зроблено, знищать нас. А це, як ми бачимо, зараз і відбувається.

Нас намагаються залякати, але ми не повинні боятись влади, це вона має боятися нас! А ми, в свою чергу, щоб не потрапити в її сітку, мусимо бути просто уважними і обережними.

Якщо коротко – ось це і є відповіді на питання. Нехай кожен задумається над цим і усвідомить, що для нього є важливішим. Зробити свій вибір зовсім не складно, головне – щоб він був правильним.

Просто М

«Веселі, брате, часи настали». 10 мільйонів українських селян стали кріпаками. І практично ніхто цього не помітив! Геніальна схема наших «вовчиків-братчиків»-) (Докладніше…)

«Пересічні» українці, котрі хоч трішки цікавляться ситуацією, яка складається в області сучасних молодіжних політичних рухів мабуть чули про автономні націоналістичні товариства, котрі діють різних містах. Можливо вони навіть заходять на їхні сайти та цікавляться проведеними акціями. Хтось після цього називає їх фашистами, хтось дивиться зі співчуттям, хтось з ностальгією, хтось з надією. Багато молодих людей знаходить з ними контакт в соціальних мережах. Частина з цих молодих людей хоче просто потрапити на ще якісь видовищні події, частина з цікавості, а дуже малий відсоток має бажання долучитися.
Коли пропонуєш людині прийти на акцію вона прокручує в себе в голові декілька пунктів:
1. Що за акція? (якщо якась видовищна акція, то 90 % думають далі, якщо пікет з певним відсотком ризику, то 50 % продовжують роздуми, якщо акція, котра не принесе особистого задоволення (еко, розклейка афіш) то далі думають 10 %)
2. Коли? ( отже тепер той відсоток, який залишився залежно від ситуації, задумується, які ж в нього плани на той час. 80% з кожної категорії знайде для себе цікавіше заняття – дівчину, тренування, прогулянку, телевізор, навчання зрештою. 20% що залишилися продовжують далі)
3. Наслідки ( найчастіше думки, котрі з’являються в головах людей і змушують половину з тих, що залишилися відмовитися від задуму(зараз репресують націоналістів. Нащо мені ті проблеми? Я краще посиджу повчуся (піду погуляю з дівчиною, піду посплю), бо потім проблеми будуть.)
Таким чином вийти на вулиці постійно готові лише декілька десятків людей, хоча потенційних революціонерів дуже багато.
Все вище згадане випливає з одного – в свідомості людей склався стереотипний образ «борця за Ідею» – накачаного воїна з гвинтівкою в руках і розмальованим обличчям чи напівбожевільного фанатика, котрий бігає по вулицях з портретами вождів. Але це ті образи, котрі нам хочуть нав’язати, показуючи тим самим недосяжність чи безглуздість навіть спроби приєднатися до боротьби. А насправді – це звичайні хлопці та дівчата, котрі ходять з вами по одній вулиці, вчаться в одному університеті, працюють на одній роботі, живуть в одному домі. В кожного з них є близькі люди, котрі терплять через недостачу уваги, навчання, яке часом страждає від відсутності часу і в кожного з них так само можуть бути проблеми. Але чомусь вони готові вже зараз вийти і захищати твої права. Чому? Тому, що вони зрозуміли головне – кожна людина важлива! Не кожен голос, як нам кажуть на виборах, а кожна людина, тому що ті клани, котрі зараз тримають монополію на владу розуміють це теж і стараються стримувати народ всякими методами. Так, в їх розпорядженні велика кількість зброї, воєнні підрозділи та впливи, але з нашого боку правда, котра є набагато сильнішою. Нас все одно більше і ми не маса, ми колектив, ми НАЦІЯ. Ми можемо набагато більше, ніж вони. Ми рушійна сила. Звичайно, найбільша надія зараз на молодь, тому вона повинна консолідуватися, але не в нічних клубах, а на вуличних акціях. Ми вже потроху даємо про себе знати і невдовзі покажемо свою силу. Ми підемо вперед, продовжуючи справу попередників. За права і волю своїх дітей, за майбутнє, за Україну.

Ви, хто накинув на себе таку гарну і благородну назву, що ви зробили цього тижня «для справи», для просування ваших ідей, для допомоги і підтримки тих, хто є втіленням того, що ви вважаєте ідеалом (ось іще гарненьке словечко). Що конкретного, незначного, чи великого ви можете внести до активу цієї проголошеної вами активної боротьбі? Що зараз відрізняє вас від цієї слабкої та аморфної маси, яку ви регулярно освистуєте з таким запалом? Порівнюючи ваше недавнє життя і життя пересічнoї неполітизованої особи, чи зможете ви повчати її не червоніючи? Чи змогли б ви зробити більше, ще більше, краще? Чи зробили ви щось так, що можна по-справжньому виміряти щирість і глибину обов’язку, тобто зусиль? Якщо ви (і це « ви » звичайно, дуже часто означає « ми »…) почуваєтесь ніяково, щоб відповісти на таке запитання, ви, безперечно, знаєте, що лишається робити.

Бути активістом-особистістю не є позою. Це не є бездоказовим твердженням, коли відчуваєш себе «різним» живучи та діючи як решта. Це також і не жоден з багато чисельних проявів належності до секретних груп – колекції зброї, паролі, та моргання очима є, насправді, не що інше як фальшива мікро – належність, яка дозволяє легко виділятися від маси та претендувати на оригінальність (позитивну чи негативну) яка є абсолютною ілюзією сучасного світу. Бути активістом особистістю означає, або, скоріше за все, мало б означати вимогу. Вимогу перш за все до себе. О ні, нічого колосального, ніякої бурхливої пихатості, ні дикого шуму, ні помпезних геройських жестів, ніяких театралізованих інтриг, лише вимога, любові, рішучості, роботи, суворості, ентузіазму та енергії. Одним словом: серйозності.

Зрозуміло, що це залежить від своїх «сил», «здібностей», «можливостей», але використовуючи їх максимально, а не жуїруючи без утоми практичними труднощами та матеріальною нестачею, які виправдовують бездіяльність, але, як не дивно, не вичерпують пустопорожні виступи та домагання. Коли дійсно хочеш і коли в це глибоко віриш, завжди можна знайти час в епоху 35 годинного робочого тижня і цивілізації розваг, щоб зробити щось велике або мале, що живить і просуває справу. Нагадування такої відомої істини може здатися дитячою наївністю і трохи смішним але ця істина є фундаментальною в ці часи дилетантства та постійного самовиправдання. Наклеювання марок, торги на аукціонах, робота з картотекою нових членів, участь в пропагандистських кампаніях, редагування інформаційних бюлетенів, пробіги від кіоску до кіоску для розповсюдження нашої преси –ніщо не буває відразливим, ніщо не буває даремним, якщо ці акції проводяться свідомо, тривало, систематично та серйозно. Оскільки бути активістом-особистістю зовсім не означає прийняти позицію вичікування апокаліпсису, або широкоформатних передбачень, а означає приєднатися до глобального бачення, послідовного, радикального та розумного проекту (розумного тому що радикального, оскільки зараз, в час великих небезпек і великих викликів лишився тільки один реалізм-революційний…) і щоденно впрягатися (завдання одночасно і скромне і величезне, невдячне і значуще) в будівництво життя відповідно до проголошених сподівань. Отже бути активістом – особистістю полягає не говорити «так» коли думаєш «мабуть», не претендувати, а доводити, полягає не в тому щоб сподіватися, а в тому щоб діяти для надії. Скажи мені що ти віддаєш, і я скажу хто ти. Працювати, навіть скромно або таємно, але з серйозністю. Або замовчати.

Те, що чекає українські підручники з історії України та історії української літератури, нагадує незабутні часи Сталіна-Брєжнєва.

Те, що чекає українські підручники з історії України та історії української літератури, нагадує незабутні часи Сталіна-Брєжнєва, коли весь наш народ в єдиному пориві крокував у світле майбуття під прапорами марксизму-ленінізму.

Різниця лише та, що замість марксизму-ленінізму маємо путінізм-кретинізм. Бо чим, як не кретинізмом можна назвати те, що з підручників зникають речі, які давно визнані усіма істориками?

(Докладніше…)

Щорічно 40 тисяч українців гине через алкоголь. Алкоголізм набув характеру епідемії. В перспективі – національна катастрофа. Немає ефективнішого засобу знищити націю, ніж прищепити їй звичку до самознищення. Українцям її вже прищепили.

Згідно даних Всесвітньої Організації Охорони Здоров’я (ВООЗ) в 2008 році Україна посіла ганебне перше місце по рівню вживання алкоголю серед дітей та молоді. 40% українців від 14 до 18 років систематично випивають.

(Докладніше…)