Майбутні новорічні свята для багатьох українських політиків можуть перетворитися на справжнє пекло. На те, що готуються кілька політичних сценаріїв (кожен з яких – ще більш радикальніший за попередній), можна судити за непрямими ознаками активізації дій президентської Адміністрації, окремих особливо наближених до родини Віктора Януковича тіл і хаотично-нервових рухів окремо взятих олігархів.

Можна визначити три базових сценарії, що в рівній мірі можуть бути реалізовані ще до кінця цього року. Чому Президент найближчим часом має піти на радикальні кроки? Відповідь проста: з одного боку він повинен згладити можливе непідписання Угоди з ЄС, з іншого до рішучих кроків його підштовхує складна економічна ситуація. Казна порожня. Правила поставок газу в Україну – невизначені. Валюта – на низькому старті, і вже готова швидкими темпами перескочити психологічний рубіж в 8,19 грн. за долар і помчати за відмітку (песимістичний прогноз) в 12 грн.

Утримувати соціальну напругу теж стає все важче. «Підсадні качки», що виконували роль лідерів окремих суспільних рухів і закликали ламати паркан біля Ради, поступово втрачають довіру самоорганізованих мас. Їх змінюють іншими, не завжди готовими йти на співпрацю з «органами». Вони виходять з під контролю, і навіть «терактами» зі смітника їх залякати вже неможливо. Враховуючи те, що вчителі і медики в окремих регіонах можуть зустріти Новий рік без зарплати, а брати її нізвідки; враховуючи, що «чорнобильці» продовжують голодувати, незважаючи на браві запевнення влади «знайти гроші»; враховуючи, що з бізнесу витрушують останнє, і просвітлення вже навіть не видно в осяжному майбутньому, зріють бунти. І голодним масам якщо не дати хліб, то потрібно давати видовище.

Поки «умовний противник» Президента лише думає, як мобілізувати і розгорнути свої сили в довгому (як здається опозиції) забігу на вибори 2012 року, в АП мають намір швидко діяти. Інакше система може завалитися, як картковий будиночок. А це, мабуть, абсолютно не входить в плани тих, хто каже, що прийшов у владу мінімум років на десять.

Сценарій перший. Розгін Кабміну

Анонсовані на 20 числа грудня чистки в Кабінеті міністрів насправді можуть стати повним його переформатуванням. А то і відновленням. Швидше за все, ці чистки пройдуть вже після саміту Україна-ЄС. Індикатором того, чи заслужив нинішній уряд ще один шанс попрацювати до чергового дедлайну, будуть підсумки переговорів з Росією по газу. Які, до речі, вже давно куруються безпосередньо Адміністрацією Президента (де пан Фірташ знову на передових ролях в якості гаранта поставок туркменського газу), а не Кабміном. Проблема в тому, що лавку запасних і раніше поповнювати якимось. Хіба що висмикувати з регіонів ефективно працюючих губернаторів.

Сценарій другий. Розгін Ради

Іншим альтернативним сценарієм може стати розгін Ради. Правда, щоб цей сценарій запустити, ВР має терміново перестати збиратися на засідання. Найцікавіше в цьому сценарії, що в КОД (Комітет опору диктатурі) вже неодноразово також висловлювалися, що парламент потрібно розганяти. І ніби як за тиждень до прийняття закону про вибори навіть домовлялися торпедувати цей процес.

«Переведення стрілок» на парламент зрозумілий. Саме його обрали об’єктом для списання всіх гріхів. Хоча, заради справедливості, треба сказати, що ВР з приходом до влади Віктора Януковича давно вже перестала грати роль самостійного центру впливу. Скоріше – це підрозділ по легалізації хотілок АП чи Кабміну, ні більше, ні менше. Опозиція на прийняття рішень в парламенті давно вже не впливає. Тому сьогодні і у владі, і в опозиції є свої мотиви розігнати ВР. Перші хочуть збереження системи, другі – жевріють надією на зміну стану речей.

Про основні мотиви влади ми згадували вище. Мотиви опозиції (в першу чергу БЮТ) набагато прозаїчніші: вичерпуються ресурси. Через рік, може виявитися, що вести кампанію буде просто нема за що. Якщо брати в список більш-менш ідейних, а не кого попало за гроші. Існує й фактор Тимошенко – сьогодні ведеться справжня інформаційна війна за її очорнення: «шиється» реальний кримінал (згадує справи ЄЕСУ, Лазаренко, російського Міноборони). При цьому ніхто із соратників її особливо не захищає. Сьогодні ж Тимошенко поки що «політична ув’язнена» – і це БЮТ може підняти на знамена ще зараз, але ніяк не через рік.

Сценарій третій. Розгін Ради і розгін Кабміну

Мабуть, самий сильний, але самий радикальний крок. Для його реалізації не достатньо тільки сили. Потрібна ще політична воля, якої у Президента часто не вистачає. Адже подібне рішення – це те саме що рішенням Єльцина публічно відмовитися від президентства і озвучити прізвище наступника.

Щоб піти на такий сценарій, Янукович повинен бути впевнений у його крайній ефективності. У тому, що це позитивно вплине на його рейтинг, що це посилить, а не ослабить Сім’ю, і головне – що таким чином вирішиться безліч його ж проблем.

Джерело –

Мене іноді називають мрійником. Можливо. Але в мене дуже прагматичні мріяння, в тій їх частині, що я завжди спираюся на поточну ситуацію і вибудовую шлях до Мрії, будуючи фундамент не на хмарах, а на залізобетонній основі. Але читаєш наших «прагматиків-реалістів», і волосся дибки стає від жаху, як далекі вони від реальності.

Одні бачать натовпу іноземних інвесторів, які стоять на кордоні з валізами грошей і чекають, коли їм дозволять їх інвестувати в модернізацію української економіки (я навіть боюся собі уявити, які саме «речовини» потрібно вживати, щоб приймати це за реальність).

Інші продовжують розмірковувати про жахи соціалізму, не помічаючи жахів капіталізму (і що «Голодомор-1991-2011» вже давно перевершив за своїми наслідками і цинізмом той, з яким вони носяться).

Треті лають свою історію, не помічаючи, що історія інших країн часто набагато більш жорстока, кривава, підла і несправедлива.

Четверті думають, що можна переконати українських олігархів стати «соціально відповідальними».

П’яті впевнені, що написавши нову, поліпшену Конституцію, вони зможуть змінити ситуацію. Навіть не знаю, хто з них більш неадекватний.

Добре, коли щось подібне говорить далекий від політики обиватель, якому все одно, і який не збирається брати участь у суспільному житті. Але коли ілюзіями страждають люди, які заявляють про своє бажання змін – це і дивує, і лякає одночасно.

Питаєш такого «революціонера», що саме він збирається змінювати? «Так рішуче все!». А націоналізацію будемо проводити? Ні, націоналізація – це погано! А проводити реституцію майна олігархів, нажитого злочинним шляхом? Ні, адже вони «дефективні власники»! Може, ми будемо міняти суспільну формацію на соціалізм? Ні, ми залишимо капіталізм, який «переміг».

Задавши ще кілька питань, приходиш до висновку, що такий «революціонер» нічого насправді міняти не хоче, а єдине, що його не влаштовує в поточній ситуації – це його особисте місце в «харчовому ланцюжку”. Після чого мені такий індивідуум стає глибоко не цікавий.

Які можуть бути розмови про моральність, якщо злодії та бандити злочинним шляхом заволоділи 90% власності в країні? Якщо громадяни бачать, що злочин не тільки не карається і не засуджується суспільством, а й призводить до багатства, слави і успіху – ніяке показне моралізаторство не дасть результату. Бандитизм, як форма успішної поведінки, призводить до наслідування, в тому числі у формі «Пацан до успіху йшов».

Більше того, вони не мають наміру зупинятися на досягнутому, і збираються присвоїти собі все, що лишилося (зв’язок вже «приватизували», збираються залізниці і землю). Все це – не якісь специфічні українські флуктуації, а багаторазово пройдені іншими країнами закономірності. Класичні приклади з історії лише підтверджують це.

Сутність первинного накопичення капіталу полягає в наступному. Для здійснення капіталістичного виробництва необхідні наступні умови:

1) наявність маси незаможних людей, юридично вільних, але позбавлених засобів виробництва та існування і тому вимушених працювати на капіталістів;

2) накопичення багатств вузькою купкою олігархії.

Ці умови і були створені в процесі первинного накопичення капіталу, що протікав у Західній Європі з кінця XV ст. по XVIII ст., а в інших країнах – до кінця XIX століття.

Перша сторона процесу первинного накопичення – насильницька експропріація засобів виробництва у маси дрібних виробників (селян, ремісників, приватних підприємців) та перетворення їх у незаможних. Найбільш яскравим проявом цього процесу, за Марксом, стала масова експропріація селянства (т.зв. «обгородження»), що почалася в кінці XV століття і досягла найбільшого розмаху в XVIII столітті, в епоху англійської промислової революції, коли вона набула форм масового грабунку населення, санкціонованого владою і законами:

«У XVIII столітті виявляється прогрес в тому відношенні, що сам закон стає знаряддям грабежу народної землі … Парламентською формою такого грабунку є “Bills for Inclosures of Commons” (закони про обгородження общинної землі), тобто декрети, за допомогою яких лендлорди самі собі подарували народну землю на правах приватної власності ».

Українським селянам дали ці нещасні паї тільки для однієї мети – щоб потім їх шахрайськими способами відібрати (бо безпосередньо у держави це зробити складніше).

Згін селян із землі здійснювався з таким розмахом, що до кінця XVIII століття в Англії практично зникли незалежні селяни, які володіли землею – Йомени. А в цілому вказані процеси привели до утворення величезної армії найманих робітників (а в нашому випадку – безробітних), зарплата яких протягом цього періоду «стала падати нижче мінімуму», і «її вистачало лише для задоволення абсолютно необхідних життєвих потреб».

Друга сторона процесу накопичення капіталу – акумулювання багатств (землі, грошей, засобів виробництва, нерухомості тощо). Тут виділяється декілька джерел:

1) Експропріація особистих наділів селян і майна ремісників; узурпація общинної селянської власності; шахрайське відчуження державних земель.

«Знищення дрібного виробництва, перетворення індивідуальних і роздроблених засобів виробництва в суспільно концентровані, отже, перетворення карликової власності багатьох в гігантську власність небагатьох, експропріація у широких народних мас землі, життєвих засобів, знарядь праці, – ця жахлива і важка експропріація народної маси утворює пролог історії капіталу … Експропріація безпосередніх виробників відбувається з самим найнещаднішим вандалізмом і під тиском найбільш підлих, найбрудніших, найбільш дріб’язкових і найшаленіших пристрастей ».

Скажіть мені, що це не вірно на 100% для сьогоднішньої України!

«Привласнене шахрайським способом державне майно становлять основу сучасних володінь англійської олігархії».

2) Пограбування інших країн і територій за допомогою колоніального грабунку і работоргівлі.

3) Система державних позик, що представляла собою ще один різновид грабежу і спекуляції і сприяла збагаченню фінансових ділків.

4) Податкова система, що прискорює експропріацію дрібних власників і сприяла збагаченню відкупників – представників великого капіталу.

5) Система протекціонізму – ще один засіб, що прискорює експропріацію незалежних виробників і сприяє накопиченню великих капіталів.

Якщо ви не бачите всього вищепереліченого (крім пограбування інших країн – у нас грабують свою) в Україні та Росії – ви сліпі.

Що стосується капіталів, акумульованих в ході «первісного накопичення», то надія, що вони будуть спрямовані на модернізацію промисловості – ілюзія. Як пише Хілл стосовно Англії, майже немає свідчень того, що кошти від грабежу Індії могли інвестуватися в промисловість: значна їх частина була витрачена на підтримку шикарного способу життя колоніальних набобів і на підкуп з метою придбання для них політичного імунітету.

«Компрадорська буржуазія» значною мірою залежить від іноземних компаній, як в економічному, так і в політичному плані, і використовується ними у своїх інтересах. «Компрадори» і «компрадорська буржуазія» є стійкими негативно забарвленими виразами в середовищі прихильників лівих поглядів і трактуються ними як «чиновники-бюрократи і бізнесмени-олігархи, які сколочують свій капітал на продажі за кордон вітчизняних природних ресурсів, торгівлі іноземними товарами, і зберігають свої гроші в іноземних банках, і мотивовані на власні інтереси, і не замислюються над наслідками для економіки країни ».

Всі події, що відбуваються в світі, свідчать – старий порядок вмирає, і світ потребує змін. Грати за старими правилами – завідомо програти.

А якщо хтось із наших горе-опозиціонерів просто збирається вигравати в конкурентній боротьбі за право продавати свою Батьківщину іноземному капіталу – мені з ними не по дорозі. Якщо він хоче підстрибнути вище, щоб його помітили «великі дяді» і призначили більш ефективним «смотрящим за Україну», щоб і далі бути маріонеткою – це не до мене. Якщо він просто ображений, що на святі життя, іменованому «розграбування Україна», йому не знайшлося місця і пищить, щоб туди потрапити, то у мене для нього є відповідь у вигляді анекдоту:

«Двірник Семенович, уважно вивчивши« Камасутру », тричі послав своїх опонентів на нефритовий жезл і двічі – в печеру лотоса».

Джерело – Хвиля

Виникла у нас тут суперечка «фізиків і ліриків», тільки на новий лад, що важливіше для успішності руху – популярність лідера, згуртованість команди, теоретична підготовка, підтримка населенням або щось ще. Дозволю собі і я висловити розгорнуту думку.

Спочатку про відомих лідерів. Загальнонародну популярність у нас поки можна отримати тільки одним способом – потрапивши в «ящик». А це можливо навіть не в тому випадку, коли у вас є гроші (і великі – один ефір у ток-шоу обходиться учасникам в 30-100 тисяч доларів), а виключно, якщо у вас є знайомі олігархи.

Знаючи не з чуток, що таке «редакційна політика» (так у нас називають звичайну цензуру, контролюючу всі медіа), знаючи, як не потрапляють в новини багатотисячні мітинги, і як всі ці роки не пускають альтернативних лідерів та експертів на телебачення – я не вірю в «свободу слова». Тому продовжую вважати справедливим сформульоване кимось правило «Будь-хто, потрапивши в телевізор, як би він не виставляв себе опозиціонером – ворог за визначенням».

Тому чекати, що з’явиться лідер, який одночасно буде пізнаваний народом і буде неугодний владі – марно. Широка популярність до цього опозиційного лідера може прийти тільки в момент кризи, коли він очолить і направить процеси в правильне русло. А до тих пір він може і повинен бути відомий і поважний тільки у «вузьких колах» (цього цілком достатньо).

Те ж саме щодо підтримки населенням: як тільки будуть реальні справи – вона відразу з’явиться. Згадайте, яку популярність і підтримку миттєво отримали «борці з перевертнями в погонах» з Помор’я або деякі інші діячі.

Наші люди втомилися від реклами і в більшості давно їй не вірять. Можете обвішати хоч всю країну білбордами, які ви круті опозиціонери (як це робили Тігіпко і Яценюк), але толку з цього буде «кіт наплакав» – дутий рейтинг здувається дуже швидко.

Те ж саме і з «Ворогом цієї держави» Гриценком – за словами повинні були слідувати дії, а пан Гриценко замість відвідування майдану підприємців та участі в організації протестів відвідував США, де читав лекції і працював свічником в церкві.

На сьогоднішній день гарних програм не досить (це не означає, що програми не має бути – вона обов’язково повинна бути, але не популістською, а реалістичною). Ті, хто першими почнуть правильно діяти, дуже швидко зароблять справами народну любов і підтримку.

У нас є достатньо багато людей, які вважають, що до моменту саморозпаду існуючої системи не потрібно нічого робити, а потрібно просто чекати. Мовляв, країна повинна обов’язково пройти момент «нижньої точки», інакше ніякі справжні зміни неможливі – не можна буде ні мобілізувати людей, ні отримати достатньої легітимності дій, ні подолати опір існуючій владі.

На мій погляд, це ні що інше, ніж виправдання власної бездіяльності. Так, на сьогодні ні в одній опозиційній структури поки не достатньо сил і ресурсів для початку організованої конфронтації з владою. Але це не означає, що не потрібно діяти! Напрямів діяльності достатньо – це і поширення правдивої інформації про стан справ в країні, і робота на подальшу дискредитацію влади, і самоосвіта, і підвищення рівня фізичної підготовки, і створення первинних осередків опору (за зразком марксистських гуртків), і структурування цих осередків між собою, створюючи горизонтальні і вертикальні зв’язки, і багато іншого.

Навіть якщо година «Х» настане, то в цей час загального хаосу перевага буде в найструктурованіших, підготовлених і дисциплінованих. Але потрібно намагатися перезапустити державу якомога раніше, адже від цього залежить і глибина прірви, з якої доведеться вибиратися, і величина ресурсів, які можна буде використовувати для оновлення країни.

Мені зовсім не посміхається варіант розвитку подій (який все ближче з кожним днем загальної бездіяльності), коли тут будуть стихійні голодні бунти, в той час, поки іноземні фірми охоронятимуть газотранспортну систему і скуплені іноземцями землі.

Наступний момент – це численні спроби об’єднання всіх з усіма, що вживаються останнім часом, починаючи з чергового об’єднання офіційної опозиції «КОД» (Кого усунули від Грошей) і закінчуючи Конституційним Конгресом і рухом «За народовладдя» (з усіма його десятьма учасниками).

У нас навіть теоретично близькі ідеологічно партії і рухи не можуть об’єднатися. Скільки вже говорять про об’єднання лівих сил – КПУ, СПУ, ПСПУ, «Справедливості» і «Сили народу»? Кажуть вже пару років, а віз і нині там. Вождизм і шкурно-кар’єрні питання заважають. А що вже говорити про об’єднання різношерстих громадських організацій, у лідерів яких таргани в головах практично несумісні?

Ну рішуче неможливо об’єднати козла і трепетну лань! Навіть якщо їх схрестити якимось протиприродним способом, то в результаті все одно отримаємо нежиттєздатну химеру. А млява діяльність таких об’єднань разюче нагадує класичну байку «Лебідь, рак і щука».

Тільки днями, будучи присутнім на Конституційному конгресі, я в черговий раз в цьому переконався. Ведучий каже «Ми повинні запустити процес написання нової Конституції». Встає наступний оратор і каже «Ми повинні модернізувати існуючу Конституцію». Третій каже «Ми повинні домагатися виконання існуючої Конституції», четвертий каже «Конституцію повинен писати народ на референдумі» (як він собі уявляє механізм цього?!), А п’ятий впирається рогом і мукає «Я не дозволю нічого робити з моєю Конституцією, вона найкраща ». У результаті на виході нуль.

Яка вона найкраща, якщо в ній одні статті прямо суперечать іншим, функції держави виписані просто безграмотно (з точки зору будь-якого підручника політології), а відповідальність за порушення не передбачено (хто, кого і як сильно)?

Єдиний реальний варіант об’єднання – на основі вже написаної ідеологічної платформи, коли згодні приймають її повністю (навіть якщо у дрібницях їм щось не подобається, приймаються тільки конструктивні, об’єктивно поліпшують поправки, що не виходять за основний контур, причому вже в ході подальшої роботи) , а незгодні йдуть лісом.

При цьому всі невизнані генії і міські божевільні, що носяться з ідеями вічного двигуна та світового домінування, а також громадяни з підвищеним ПВВ (почуттям власної важливості), які не можуть стримати особисті амбіції заради спільної справи, відсіваються і вибраковуються практично автоматично. Толку з таких все одно ніякого, а от заважати, як пісок у годинниковому механізмі, вони можуть досить довго (якщо не витрусити).

Резюмуючи, хочу підкреслити, що для успішної діяльності необхідно розвивати всі напрямки – і ідеологічний, і теоретичний, і організаційний, і фандрайзинг, і юридичну службу, і військово-патріотичне виховання etc. Лише багатофункціональність здатна забезпечити живучість і ефективність системи опору. А успіх приходить тільки до тих, хто щодня наближає його справами.

Джерело – Хвиля

Відповідь на питання, винесене в заголовок, здається очевидним: вже стала історичною ворожнеча, підтримка Тегераном антиізраїльських політичних рухів (іменованих з подачі ізраїльсько-американської пропаганди «терористичними») начебто ХАМАСу і «Хезболли», та й базова стратегічна мета у вигляді знищення держави Ізраїль робить Іран ворогом номер один для ізраїльтян. Але є тут і нюанси.

По суті, для Тель-Авіву (дозвольте іменувати столицю Ізраїлю згідно з тим, як офіційно визнає її ООН, а не «переміщати» її в дусі моди і на вимогу ізраїльтян в Єрусалим) склалися ідеальні умови для вирішення давньої проблеми в особі Ірану. З початку року Захід посилено «підгортав» міжнародне співтовариство на предмет нападу на Іран, але особливо ця активність зросла після закінчення операції НАТО в Лівії.

Тут Ізраїль досяг серйозної політичної мети – виправдання прийдешньої агресії проти Тегерана і «моральної» підготовки до неї світової спільноти – чужими руками.

Так, наприкінці вересня посол Франції в ООН Жерар Аро заявив, що Іран може стати об’єктом для військової операції, якщо Тегеран не припинить розвиток своєї ядерної програми. “Якщо ми сьогодні не досягнемо угоди з іранцями, з’явиться серйозний ризик початку військової операції”, – сказав Аро. При цьому він додав, що нанесення ударів по Ірану буде “неймовірно важкою” задачею, яка обернеться “катастрофічними наслідками” для всього регіону. За словами дипломата, такий розвиток подій є дуже ймовірним, оскільки “деякі країни просто не можуть дозволити собі існування Ірану, озброєного атомною бомбою”. Ця заява посла Франції в ООН дуже перегукувалася з тим, що дещо раніше говорив президент цієї країни Ніколя Саркозі, який допустив “нанесення превентивних ударів по Ірану” за певних обставин.

Потім подібні заяви в тій чи іншій інтерпретації прозвучали з боку Заходу на різних рівнях. І апофеозом стало опублікування Міжнародним агентством з атомної енергетики (МАГАТЕ) останнього звіту про іранську ядерну програму, який нібито базується на даних розвідки. Документ, як відомо, містить відомості, що вказують на потенційні військові виміри ядерної програми Ірану. Мова не йде про безпосередні роботи зі створення атомної бомби, але про перевірку, випробування і дослідження, які можуть означати прагнення Тегерана досягти тієї технічної стадії, після якої ядерна зброя може бути отримана за лічені місяці.

Власне, ця картина фіри, що стоїть попереду коня, вже сама по собі бентежить незаангажованого спостерігача. Тобто спочатку йдуть розповіді та попередження про підготовку нападу на Іран, і тільки потім раптом «знаходяться» підтвердження приводів для цього самого нападу.

Ізраїль явно чекав такої постановки питання. Не встигло МАГАТЕ опублікувати свою доповідь, як з’явилася інформація про те, що Ізраїль може вже в грудні здійснити «військові дії з метою запобігання розробки Іраном ядерних озброєнь». Про це, зокрема, як повідомляла «Хвиля», попередили джерела з керівництва британської розвідки. За їхніми словами, як припускає британський уряд, Ізраїль “рано чи пізно” спробує завдати удару по ядерних об’єктах Ірану при логістичній підтримці Сполучених Штатів. Високопоставлений представник британського міністерства закордонних справ зазначив, що, як повідомили міністрів, від Ізраїлю можна очікувати військових дій. “Ми очікуємо цього вже на Різдво чи на самому початку нового року”.

Отже, Ізраїль застиг перед атакою. Але поставимо собі питання: так навіщо ж ця агресія потрібна Тель-Авіву, крім очевидних мотивів? Поспіх, скажімо так, теж є досить підозрілим: по суті, МАГАТЕ в своїй новій доповіді не сказала нічого нового або конкретного, все те ж базікання у вигляді припущень і висновків, за яким не стоять жодні докази, але ЦАХАЛ вже готовий атакувати.

Перш за все, війна проти Ірану означає для ізраїльтян рішення тактичних «непорозумінь» у стосунках із своїм стратегічним партнером в особі США. Свіжі в пам’яті події початку минулого року, коли градус у відносинах між Тель-Авівом і Вашингтоном впав до мало не негативних показників.

Зокрема, як пам’ятаємо, в березні 2010 р спалахнули розбіжності з приводу анонсування Ізраїлем плану зведення більш ніж півтори тисячі одиниць житла для єврейських сімей в спірній, східній, частині Єрусалиму. Проект, по суті, звів нанівець багатомісячні спроби США реанімувати близькосхідний мирний процес, – палестинці відмовилися повернутися за стіл переговорів. Барак Обама тоді почав діалог з прем’єром Ізраїлю Біньяміном Нетаньяху по суті в ультимативній формі, і всі дуже чітко вказувало на кризу, що вибухнула в американо-ізраїльських відносинах.

Ізраїльські ЗМІ тоді вказували, що Нетаньяху змушений був відстоювати легітимність ізраїльського контролю над Східним Єрусалимом, але це йому це не цілком вдалося навіть після особистого візиту в США в кінці березня. Експерти тоді вказували, що Нетаньяху покинув Америку приниженим, ізольованим і, в цілому, більш слабким, ніж приїхав. В експертному співтоваристві констатували, що Вашингтон і Брюссель стали на шлях стримування амбіцій Ізраїлю, що дуже не подобається Тель-Авіву.

Потім потроху відносини почали нормалізуватися, але неприємний осад залишився. І, що найголовніше, було зрозуміло, що держдеп США здатний приймати рішення і формувати регіональну політику, відмінну від поглядів ізраїльтян, не дивлячись на ізраїльське лобі у Вашингтоні, зберігає свою міць.

Напад на Іран здатен допомогти Ізраїлю вирішити цю проблему, отримавши статус «переможця над вселенським злом» в особі Тегерана. Більше того: саме після розкручування теми іранської ядерної програми і можливого удару по Ірану, відносини Ізраїлю і США почали раптом міцніти з небувалою силою.

Так, з опублікуванням доповіді МАГАТЕ збіглася заява помічника голови Держдепу США з оборони і безпеки Андрю Шапіро про те, що, незважаючи на бюджетні складнощі, вашингтонська адміністрація продовжить надання фінансової і військової допомоги Ізраїлю в період світової економічної кризи. В даний момент допомога США Ізраїлю, яка використовується на придбання сучасних типів зброї на американському ринку становить приблизно 3 мільярди доларів на рік. Крім того Шапіро повідомив, що вже в наступному році Пентагон і ЦАХАЛ проведуть широкомасштабні спільні навчання, в яких за первинними оцінками візьмуть участь до 5.000 військовослужбовців. Навчання покликані відпрацювати дії союзників при відбитті атаки балістичними ракетами. “Військове співробітництво США та Ізраїлю має поступальну динаміку і знаходиться вищій фазі свого розвитку. У зв’язку зі швидкими і неконтрольованими політичними змінами в близькосхідному регіоні адміністрація прийняла рішення зміцнити військове стратегічне партнерство з Ізраїлем. Президент Обама і голова Держдепу Клінтон зобов’язуються й надалі підтримувати стратегічну перевагу ЦАХАЛ. Всебічна підтримка Ізраїлю відповідає довгостроковим американським інтересам на Близькому Сході “, – заявив Андрю Шапіро.

Більше того: про те, що відносини між США та Ізраїлем міцні більше, ніж будь-коли, заявив і посол США в Ізраїлі Дан Шапіро. Виступаючи на загальних зборах єврейської федеральної організації в Денвері, він додав, що “Ізраїль і США погоджені по всіх головних питань, включаючи Іран”.

Посол Ізраїлю в США Майкл Орен підтвердив заяву Шапіро, і відзначив, що в “центральних питаннях, як Іран і палестинці дійсно є повне порозуміння”. “Я сподіваюся, що світова спільнота підтримає нас, і не дозволить Ірану добути ядерну зброю”, – додав Орен.

При цьому не повинно бентежити те, що Захід зараз грає в перелякану чесноту, побоюються, що Ізраїль «самовільно» вдарить по іранських стратегічних об’єктах, – мовляв, зараз більш прийнятні санкції проти Тегерана, а не грубе військове втручання.

Про те, що це не більше ніж лицемірство, свідчить хоча б той факт, що ще у вересні цього року США таємно передали Ізраїлю 55 бомб, призначених для пробивання підземних бункерів. Ці боєприпаси, на думку французької розвідки, були передані Ізраїлю для здійснення атаки на іранські ядерні об’єкти. Так що нинішні вимоги Сполучених Штатів, щоб Ізраїль не починав бойові дії відносно Ісламської республіки, не порадившись з Вашингтоном, схожі на ігри, призначені для стороннього спостерігача.

Більше того: Вашингтону саме й потрібно, щоб саме Ізраїль наніс перший удар, а потім вже можна було б приєднатися до нього, надавши «військову допомогу» ізраїльтянам. Операція США в Іраку, операції НАТО в Афганістані та Лівії занадто дискредитували уряди західних країн як в інших регіонах, так і в очах власної громадськості, щоб можна було брати ініціативу проти Ірану на себе. Тоді як Ізраїлю, якому нібито загрожує поки ніяк не існуюча ядерна зброя Ірану, ця роль підходить куди більше.

Тому дуже схоже на те, що Тель-Авів виконує умови непублічної угоди з Заходом (і в першу чергу – з США, без політичної та матеріальної підтримки яких він не може існувати), виконуючи заодно і стратегічно важливе для себе завдання.

Джерело – Хвиля

Силікон, фотошоп, політкоректність. Вони стали вбивцями сьогодення, щирих почуттів і жарких емоцій. Вони прийшли на зміну бунтарським 60-м і експериментальним 70-м. Все стало рафінованим, прісним і позбавленим життя. Політика, мода, відносини, фрази, образи.

Багато людей взялися стверджувати, що це назавжди, і повороту вже не буде. Ми йдемо до толерантного суспільства андрогінів, підключених до соціальних мереж, позбавлених забобонів, власної думки і життя, нарешті. Рідкісний москвич збирається провести Новий Рік у Підмосков’ї, більшість воліють сидіти вдома перед телевізором. Так – простіше.

Але трендові вітри мінливі, і ми знову намагаємося повернутися в колиску людства. Відчути пульс, біль і нерв життєвих просторів і визначень.

У цього часу вже з’явилися свої герої. Одні яскраві, інші не дуже.

Я пишу ці рядки, коли один з провидців нового часу висить на волосині відставки. Так, я про Сільвіо Берлусконі.

Особистість, захоплена пристрастями. Він повернув смак плоті в політику. Він повернув владі сексуальність і вогонь. Політичні секс-скандали вже настільки застрахати чоловіків, що скоро в політику змогли б потрапити тільки клінічні імпотенти, які ненавидять життя і суспільство. Берлусконі не такий! Він не приховує свої бажання. Він такий, яким він є. Компромат тут не діє. Він глибоко і пристрасно любить Італію та італійок. Просто, як чоловік. І Італія віддається йому вся, без залишку. «На питання, чи хочуть вони зайнятися зі мною сексом, 30% жінок відповідає« Так! », А 70% кажуть:« Що, знову? »Так Сильвіо Берлусконі характеризує свої стосунки. Але не тільки це робить його справжнім.

Він описує реальність. Його образ – точна його копія. А зараз це на вагу золота.

«На міжнародній арені немає жодного політика, хто міг би змагатися зі мною». У щирості, точно ні!

Його вибирають не за успіхи. Берлусконі дуже яскравий, і тому цікавий.

Він побудував бізнес імперію, він пов’язаний з мафією, він сатир. Але, чорт забирай, він справжній! Він різкий, він правдивий, він щирий. А це тепер соціальний тренд.

Реальність дорого коштує. Піарники намагаються замилити образ клієнта, позбавляючи його індивідуальності, і прирікаючи його на поразку. Люди все бачать, а що не бачать, вони відчувають.

Важливою статтею, яка внесла посильний внесок в програш Юлії Тимошенко на виборах, був величезний розрив між її образом і реальним станом речей. Мільярдерка з нетрів, занадто нереальна істота. Ну хто в це повірить! А Віктор Янукович – нормальний донецький хлопець. Вже те, що він не живе в орендованому будинку, дарує йому пару рейтингових очок. Він реальний. Він може начистити лице, вилаятися, сказати що думає. Для його електорату це важливо.

Ностальгія по справжньому, повертає давно запорошені образи й відносини на екран, і на подіум.

Шалений успіх на Заході серіалу «Mad Men», зайве тому підтвердження. Там у секретарки є груди, чоловіки її хочуть, і не приховують цього. Всі п’ють, потроху, але всі! Скотч, Космополітан, горілку, шампанське. Після роботи, іноді під час. Матюкаються, засмучуються, ненавидять. Називають чорне – чорним, а біле – білим. На думку оточуючих їм наплювати. Вони живуть життям, давно знятим з прокату. Вони реальні і щирі – і тому популярні.

І вже продюсери, що вловили хвилю, запускають цілу пачку серіалів без целулоїдних, прісних і холодних героїв. Життя повертається. Алілуя!

Тому зіркою талант шоу стала проста домогосподарка, а «Євробачення» виграв хлопчик зі скрипкою. Це були тільки перші кроки. Тепер на подіумах стали з’являтися бородаті чоловіки. Виявляється це красиво і натурально, а метросексуали вже в ар’єргарді.

Життя швидкоплинне, але час логічно.

Не потрібно намагатися бути кращим. Або будь, або ні! Банальщина, а як важко це усвідомити. Не варто намагатися бути схожим, просто станьте самим собою. Щирим і справжнім. За цим майбутнє.

Джерело - Хвиля

Паркан навколо Верховної Ради і кримінальна справа за фактом його руйнування, як і справа після пошкодження плитки на Майдані Незалежності під час протестів проти нового Податкового кодексу. А також масові затримання учасників мітингів і судові рішення про заборону проведення акцій. Все це загнало українських протестувальників у віртуальний світ. Сьогодні акції протесту проти дій української влади все частіше проходять в Інтернеті.

З 11 листопада громадська організація «Спільна справа» почала підготовку першого в світі політичного YouТube-референдуму. Його мета – припинення повноважень чинного президента і Верховної Ради нинішнього скликання.

Для того, щоб взяти участь у референдумі, достатньо записати відеозвернення до президента і парламенту. При цьому всі звернення повинні закінчуватися словами: Вас звільнено! Забирайтеся геть!

Перейти у віртуальний світ протестів організацію змусив провал реальної акції під стінами Верховної Ради. День гніву, який був проведений ще в серпні, так і не став масовим. При цьому суд заборонив проведення акції. А організаторів викликали на допити.

Всі подальші спроби знову провести акції були заблоковані владою. У тому числі і проведення референдуму.

Проте, ініціатори відеореферендума мають намір зібрати за допомогою Інтернету близько 1 мільйона звернень. Хоча наскільки його результати будуть легітимними – велике питання.

Юристи громадської організації впевнені, що зможуть довести це в суді. Адже, згідно зі статтею 69 Конституції України, народне волевиявлення може реалізовуватися через будь-які форми демократії.

Незважаючи на спірний ефект від відеореферндума, українці все частіше висловлюють своє невдоволення діями влади саме через Інтернет. Розмови на кухнях перемістилися в соціальні мережі.

Ще одним прикладом переміщення протестів у віртуальний світ стало гоніння власника фірми ProstoPrint Дениса Олейнікова, який випускав футболки з написом «Спасибо жителям Донбасса за ананаса».

Після того, як офіс фірми обшукали, футболки вилучили, а сам Олейников був змушений виїхати за кордон разом з сім’єю, його ЖЖ-сторінка стала однією з найбільш популярних в Україні.

Така активність українців в Інтернеті в деякій мірі дратує опозиційні партії, вуличні акції яких так і не стають масовими. Хоча градус невдоволення українців постійно зростає.

Тим не менш, експерти впевнені, що поспішно заявляти про лінь або бездіяльність громадян все ж не варто. По-перше, тому що слід враховувати масове розчарування наслідками найбільшої вуличної акції в Україні – помаранчевого майдану. Після нього вивести на вулиці таку ж кількість українців навряд чи комусь вдасться.

Тепер свої протестні настрої громадяни все частіше висловлюють один одному через Інтернет. Адже небажання ставати під прапори якої-небудь політичної сили або навіть громадської організації цілком зрозуміло.

А тому буде зовсім не дивно, якщо «Спільна справа» так і не набере 1000000 відеозвернень. Зібрати таку кількість відгуків швидше зможе ролик з черговим ляпом президента.

При цьому нинішній владі списувати з рахунків віртуальні протести все ж не варто. Адже революції через соціальні мережі вже довели свою дієвість.

Так, у Білорусі віртуальні протести стали настільки масовими, що президент Лукашенко тепер бореться з опозицією за допомогою закриття Інтернет-сайтів.

У Молдові масові акції протесту стали революцією Twitter’a. А все тому, що сервіс мікроблогів поряд з іншими соціальними мережами зіграв вирішальну роль в організації акцій протесту.

Twitter-революція відбулася в червні 2009 року в Ірані, перетворившись на наймасовіші заворушення з часів перевороту 1979-го. Всесвітня мережа стала найефективнішим джерелом інформації та зв’язку для протестуючих, незважаючи на те, що влада намагалася блокувати доступ до опозиційних ресурсів та соціальних мереж.

Ще активніше заговорили про роль соцмереж в боротьбі з авторитарними режимами після серії масових акцій протесту, що почалися в 2010 році в країнах Північної Африки та Близького Сходу і одержали назву арабської весни.

Але найяскравішим прикладом Інтернет-революції стали акції протесту в Єгипті. Тут відбулася інтернет-революція через мережу Facebook. Сотні тисяч єгиптян почали спілкуватися в мережі. Публікуючи на своїй стіні відео, учасники мережі вже через пару годин отримували 60 тисяч лайків.

Так, що нинішній владі варто замислитися. Адже в будь-який момент віртуальні протести можуть стати реальними.

Джерело – proximainform.net

Наприкінці осені-2011 громадська дискусія в Україні якось передбачувано набула передапокаліптичного відтінку. Ні, сезонні загострення словесного радикалізму у нас траплялися й раніше і черговими віщуваннями політичних Касандр про «хвилю народного гніву, яка всіх змете» вже нікого не здивуєш. Справа в тому, що вперше за останні, мабуть, років десять несподівано синхронно і відразу у всіх кутах політичної кухні і в усіх кольорах спектру цілком серйозно, та, я б сказав, приречено заговорили про швидкий КІНЕЦЬ. Мова не йде про горезвісний календар майя, що передрік загибель людства в грудні 2012 року. Ні, поки що термінів ніхто не називає, та й настрої ці носять швидше характер «чуйки», «шостого чуття» і неусвідомленого смутного передбачення, але тим не менш, вперше вони стали панівним переконанням всього політичного класу і експертного співтовариства.

То заступник голови Партії Регіонів Володимир Рибак раптом взяв і заявив, ні багато ні мало, що «прийде час, українці піднімуться і все заберуть». Те неформальний інтелектуальний лідер українських чорносотенців Ростислав Іщенко напише, що «час надто лімітований … Влада демонструє повну безпорадність. І народ не чекатиме. Може статися анархічний заколот, який змете всіх кого можна і не можна і розколе все, що можна і не можна». А на протилежному полюсі йому відлунням звучить один із лідерів «Свободи» Андрій Іллєнко: мовляв, «Не варто боятися революції чи її наслідків. Більш страшним є той стан, який можна спостерігати зараз. Зараз погано, зараз нестерпно. Нестерпно, коли люди живуть від зарплати до зарплати без жодних соціальних гарантій, коли капітали вивозяться за кордон … Ось що страшно, а революція – це не страшно».

Погрожують революцією і комуністи, вустами свого гламурного лідера Симоненка попереджаючі «доморощених олігархів і їхні буржуазні партії про те, що не довго ще їм залишилося пити кров трудового народу». Намагаючись вписатися в інтуїтивно намацаний тренд метає грім та блискавки направо і наліво «радикал» Ляшко. А провідна ліберальна газета «Дзеркало тижня» підсумовує страхи і побоювання правлячого класу такими словами: «Якщо раптом почнуть витанцьовувати губернії, буде пізно. Це революції відбуваються у столицях, а бунти починаються в провінції. І бунтам не будуть потрібні ватажки в звичному для чинної влади та існуючої опозиції розумінні. Бунтівникам не потрібні будуть пожовклі гасла. Невинуватість Тимошенко або здоров’я Луценка їх будуть хвилювати не більше, ніж амбіції Клюєва або підступи Льовочкіна. Що він Гекубі, що йому Гекуба, як казав стриманий опозиціонер Гамлет. Київ – далеко, Янукович – високо, а місцеві сатрапи, провінційні хабарники, продажні судді – ось вони, за парканом. То ж, як комусь, хто надивився по телевізору на падаючі столичні паркани, спаде на думку піти відновити справедливість в окремо взятому випадку або забрати чуже, думаючи, що повертаєш своє. А ну, як приклад виявиться заразливим. А, ну як вогник гніву перекинеться далі? Хто буде відповідальним? І хто стане на захист мирного спокою громадян? Правоохоронці? Нездатні, що частково підтвердили і вереснева сутичка з «афганцями», і одеська стрілянина. Не захочуть. Заради чого? В ім’я кого?».

І це, загалом, абсолютно здорова думка.

День СС в країні Януковича

На такому ось тлі тільки верховна влада не втрачає мамоконтроль або, що ближче до істини, продовжує робити вигляд, що тримає руку на пульсі. На останньому засіданні уряду прем’єр Микола Азаров у найкращих кучмівських традиціях (пам’ятаєте це безсмертне «і тільки сліпий не бачить змін на краще?”) переконував публіку, що «з кожним днем ​​все веселіше жити», в Україну завдяки титанічним зусиллям його Кабінету запанували стабільність і нульова інфляція. Щоправда, валютний ринок на ці слова реагує по своєму: у жовтні українці купили валюти на півтора мільярда доларів більше ніж здали в банки, чому неабиякою мірою посприяли арбузовські ноу-хау в частині обміну валюти за паспортами та масові закриття обмінних пунктів.

А тут ще пророкують п’ятикратне зростання цін на ліки до кінця року. Особливо рельєфно ці прогнози виглядають на тлі урядового ж рішення скоротити оплачувані лікарняні лише до п’яти днів, щоб, мовляв, не роззявляли люди роти на порожній як торба голодранця бюджет фонду соцстраху. За фактом відбулася тиха відмова держави від одного зі своїх соціальних зобов’язань. Ще раніше аналогічна історія відбулася з бюджетом Пенсійного фонду, який «нахабні» чорнобильці і «діти війни» «розграбували» на 4 з лишком мільярди, після чого на самому верху постановили: рішення судів не виконувати.

У своєму бажанні з паршивої вівці хоч шерсті клапоть взяти для латання бюджетних дірок уряд Азарова навіть розлучитися українцям нормально не дасть. Тепер ця процедура буде коштувати в десять (!!!) разів дорожче.

Тут слід відзначити важливу річ. Поки українському обивателю лоскочуть нерви кадрами з Риму і Афін, у нас на очах відбувається все теж саме: підвищення податків, фактичний секвестр бюджету, закамуфльований під право Кабміну самостійно визначати фактичний розмір соціальних виплат, затримка пенсій і урізання зарплат шляхом «тихої» відправки працівників цілих бюджетних галузей у відпустку без утримання, заморожування пільг, штучне зниження попиту на іноземну валюту …

Режим «жорсткої економії» в Україні настільки ж драконівський як і в Греції, а фінансове становище країни, як показав мало не оголошений недавно технічний дефолт, настільки ж жалюгідно. Єдина відмінність полягає ви те, що «там» влада хоч і проводить антинародну політику, але говорять про це відкрито, називаючи речі своїми іменами. А наші доморощені вівісектори сором’язливо ховають “кінці у воду» брехливими запевняннями що «життя налагоджується» і не мають сміливості на весь світ визнати те, що українська ситуація близька до катастрофи.

І вже зовсім як збочене знущання на цьому тлі виглядає встановлене президентським указом відзначення 20 лютого кожного року Дня соціальної справедливості. Орвелл нервово курить збоку. Як сказав би з цього приводу відомий персонаж української політики, що знемагає нині в Лук’янівському СІЗО «Справедливість є. За неї варто боротися».

Були б маси, а лідери самі знайдуться

З таким ось соціально-економічним бекграундом український віз повільно котиться до виборів. Однак, далеко не факт, що сьогоднішні розклади, сьогоднішні цифри симпатій-антипатій виявляться комусь потрібні наступної осені. Вся справа в тому самому «факторі бунту», з усвідомлення якого одночасно всіма частинами політикуму я почав цю статтю. Введення цього фактора в розрахунок з неминучістю приведе нас до наступного висновку. Якщо ми розмірковуємо про те, що буде через рік, то треба забути про вибори, про тимошенків, єфремових, яценюків… Об’єктивно всі вони вже політичні трупи. Хтось вже, хтось у процесі, а хтось ще тільки готується. Немає їх. Все. Головне питання не в тому, хто з політичних трупів відгризе в іншого такого ж відсоток-другий на виборах. Набагато цікавіша відповідь на питання: а що буде ПІСЛЯ них?

З певною часткою допущення можна припустити, що на арену вийдуть зовсім нові сили, яких немає зараз навіть у проекті, і сформуються вони стихійно, уже в самому процесі. Історія дає тому безліч мальовничих прикладів. Ким був у лютому 1917-го року Троцький? Журналістом в еміграції. А Грушевський? Академічним вченим у політичному засланні. Ленін нудився у невідомості на берегах Женевського озера і писав песимістичні статті про те, що за його життя революції в Росії не бути. А Махно взагалі був каторжником. Але ким він став буквально через рік? Потужним політичним і військовим фактором, з яким рахувалися всі.

Спостерігаючи за нинішнім ярмарком політичного марнославства ловиш себе на думці, що представники політичного класу готуються до того, що попереду нас чекає звичайна тяганина з виборами, така ж, як завжди. Ну, може, на тлі трохи більшого розчарування мас, яке вони сподіваються нейтралізувати ліквідацією графи «проти всіх». Здавалося б, у них все схоплено, гроші, мас-медіа, політтехнологи і соціологи … Так чому ж вони повинні програти? Тут важливо не просто бути готовим, а бути готовим саме до найбільш вірогідного розвитку подій. Інакше кажучи, якщо ти готувався на посольський бал, а потрапив на банкет до людожерів, то швидше за все тебе з’їдять раніше за того, хто з самого початку припускав підступ і готувався до найгіршого.

Просто вони готуються до виборів. Ось у чому їхня помилка. А готуватися потрібно саме до розпаду системи. Коли в літаку, що летить одні готуються ловити таксі в аеропорту по прильоту, а інші готуються вижити у відкритому морі при падінні літака, натягують рятувальні жилети і сідають ближче до вікна, щоб було зручніше стрибати при аварії, як ви думаєте, – у кого більше шансів – у перших або у других? Адже літак ще навіть не впав і заспокійливий голос з кабіни пілота бажає всім приємного польоту.

Але повернімося до наших рейтингоносних баранів. Якщо вони програють, то хто тоді виграє? І чи виграє взагалі? А виграє, можливо, містер Ікс, який зараз тупо ламає паркани без надії, а може навіть і без мети поламати систему. Виграє силовик, оскільки в умовах розпаду нинішньої системи у нього буде можливість відносно швидкого вибудовування системи нової. Виграти може навіть хтось із числа «гапонів» нинішньої влади, що використовуються нею для створення контрольованих протестів. Але ж історія – велика жартівниця і в минулому не раз бувало так, що залишилися без ляльководів маріонетки миттєво ставали господарями становища, як ними стали лідери союзних республік під час краху СРСР. Загалом, були б маси, а лідери самі знайдуться. А в тому, що нинішній режим вельми скоро змусять капітулювати перед Заходом чи, перед Росією, схоже, не сумнівається вже ніхто.

Відступати нікуди, позаду Москва

Чи є у Януковича шанс вирватися з обіймів Москви? Звичайно є – виконати всі умови Заходу і добровільно піти на пенсію, передавши заздалегідь владу Тимошенко, яку випустять з в’язниці. Тільки не факт, що Януковича при такому розкладі не очікує доля Мушаррафа. Зрозуміло, що західний вектор руху для нинішньої влади відпадає вже хоча б в силу логіки самозбереження – ну не повні ідіоти ж на Банковій сидять. Та й потім: повернувшись до розлюченого Путіну задом, чи отримає Україна від ЄС крім папірця про асоціацію не те що обіцянка потім – коли-небудь! – повноправного членства, а видимих економічних дивідендів вже зараз? Дивідендів, які б дозволили хоча б тимчасово стабілізувати ситуацію в країні, розрахуватися з боргами перед населенням і справно платити за російський газ, що подорожчає в такому випадку, за ​​який і зараз – то ми платимо грошима, взятими в борг у самого Газпрому? Очевидно, ні. Україна – не Греція і на її витягування з ями німці з французами не будуть скидатися мільярдами. Ось і виходить, що найбільш вірогідний прогноз розвитку ситуації полягає в неминучій повній і беззастережній капітуляції України перед Великим Московським Братом. Питання може йти лише про глибину поглинання – дійде до входження в союз РФ і РБ або вдасться обмежитися тільки Митним і Євразійським Союзами укупі з уже підписаною Угодою про Зону Вільної торгівлі країн СНД.

Цікаво, що в передчутті швидкої геополітичної розв’язки в Україні трапився несподіваний сплеск як би низової громадської активності. Дивно синхронно заявили про себе спочатку орієнтовані на Захід прихильники мережевої ініціативи «Ми-європейці!», чий неформальний спікер – журналіст Євген Іхельзон раптом став лідером громадської думки, принаймні, в певному сегменті столичних користувачів соціальних мереж. «Європейці» встигли провести кілька флеш-мобів та вуличних акцій в Києві і, схоже, це тільки початок.

З іншого боку нинішня криза стала каталізатором кристалізації інтелектуальних сил проросійської спрямованості, що об’єдналися навколо Маніфесту політичного клубу «Альтернатива» і заявили про намір створити певний «російський проект», кінцевою метою якого стане входження України в Євразійський союз Путіна. «Російська Україна кидає рукавичку» – саме так відгукнулося на цю подію «Эхо Москвы».

Зрозуміло, що і «європейці» і «євразійці» поки що не являють собою серйозної суспільної, а тим більше, політичної сили, будучи лише ініціативою мережевих інтелектуалів, але примітний сам факт того, що вперше в історії Україна настільки чітко і недвозначно розставлені маркери. Почалася якась громадська дискусія з вагомих питань. Не виключено, що згадані ініціативи – це певна розвідка боєм більш серйозних сил, що віддають перевагу до пори залишатися в тіні. У всякому випадку активність мережевих русофілів збіглася з резонансною заявою нардепа від ПР Валерія Коновалюка, відомого своїм лобіюванням в Україну інтересів Білокам’яної (досить згадати його роль в історії навколо поставок української зброї в Грузію) про плановане найближчим часом створення у Верховній Раді міжфракційної депутатської групи в підтримку участі України в Євразійському економічному союзі.

І хоча сьогодні, за словами Коновалюка ввійти в цю групу дали згоду всього лише 15 нардепів, хто знає, як будуть розвиватися події у разі спрогнозованої вище капітуляції режиму Януковича перед Москвою. І, враховуючи фантастичну здатність наших політиків до мімікрії, чи не отримаємо ми через пару-трійку місяців, максимум рік цілком відчутну путінську більшість у Верховній Раді. У разі революції така міжфракційна група на раз може перетворитися на подобу відомого нам з вітчизняної історії Тимчасового комітету Державної Думи. І не тільки перетворитися, а й, від імені народу України оголосити про входження країни в Союз РФ і РБ … з метою порятунку нації. І таких груп може бути не одна і не дві. З абсолютно різними цілями.

Вчора сценарій, завтра – порядок денний

Випадково чи ні, але останнім часом в українському інтернеті однією з найбільш обговорюваних тем є так званий «Проект «Родина», тобто сценарій перетворення нинішнього режиму олігархічного консенсусу (в якому фігура Януковича є тією скріпою або обручем, який пов’язує воєдино суперечливі інтереси вітчизняних ФПГ, не даючи їм зжерти один одного в боротьбі за ресурси) в режим одноосібної диктатури «Родини» гаранта (у єльцинському розумінні цього терміна), коли побоювання першої особи в державі за свою особисту безпеку настільки великі, що довіряти можна виключно «своїм», що звужує коло людей, допущених до прийняття рішень до граничного мінімуму, і скорочує лавку запасних. Зрозуміло, що ступінь легітимності такої конструкції влади на порядок менше навіть того ніжчеплінтусного рівня, який ми спостерігаємо зараз, що робить її надзвичайно вразливою для будь-яких впливів як ззовні так і всередині. Вразливою, а значить, нестабільною.

Ситуація дуже проста – якщо все буде йти як йде зараз, то в один прекрасний день вся країна дізнається про те, що Янукович сів у блакитний гелікоптер і полетів. А в Києві зібрався з’їзд “120 або 150 сміливих”, що казна-звідки взялися (для більшості телеглядачів, звичайно, а не для людей в темі), що оголосили себе яким-небудь «комітетом порятунку Батьківщини». Причому, не виключено що таких центрів може виявитися відразу кілька – оскільки, як було показано вище, підготовка саме до такого сценарію ведеться зараз вже в декількох точках складання. Наприклад, у Києві центр один, в Луганську-Донецьку другий, а в Криму третій. Ну а контрольовані «Свободою» поради західних областей взагалі проголосять суверенітет на своїй території.

Маячня? Фантастика? Але історія дає безліч прикладів того, як події, що спочатку задумуються з однією метою, приводили до абсолютно не плануваних спочатку, непередбачуваних наслідків. Одна з найбільш відомих мабуть, такого роду подій призвела до Великої Французької Революції. Коли в 1789 році в Парижі представники третього стану зібралися на Генеральні Штати, спочатку вони були налаштовані цілком лояльно і в плани цих людей зовсім не входила голова Людовика XVI-го. Якби їм тоді хтось сказав, що пройде менше року і вони себе оголосять революційним Конвентом, така людина була б висміяна. Верхом їх початкових вимог була вірнопіддана петиція королю про узгодження з ними введення нових податків. Але відчувши слабкість влади, Генеральні Штати миттєво радикалізувала вимоги, а потім і самі оголосили себе владою.

Особливість нинішнього моменту в тому, що ми вже проскочили ту фазу, коли приведені вище моделі розвитку ситуації можна було вважати плодом запаленого соціального інжинірингу та безпідставними сценаріями. Україна невблаганно рухається до тієї точки, за якою найсміливіші і фантастичні сценарії стають суворим порядком денним.

Джерело – Хвиля

Двадцять років тому ми отримали право займатися підприємництвом, створювати кооперативи та власні фірми. Стало можливим володіти засобами виробництва і наймати на роботу інших громадян. Ми прийняли нову Конституцію, і кинулася від соціалізму до капіталізму, але у своєму русі по спіралі історії, схоже, проскочили потрібну зупинку …

Феодальна України: державний устрій

Згідно зі статтею 5 Конституції, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

У сучасній Феодальної Україна влада належить “еліті” – особливій привілейованій групі, українським баронам, об’єднаним в так звану “феодальну вертикаль”.

Кожен нижчий васал отримує від вищого сеньйора наділ, з якого годується. Такий наділ може бути територіальним (земля, місто, район, область) або адміністративним (чиновницька посада).

Розміри наділу та повноваження барона дозволяють йому прогодуватися відповідно до положення у феодальній драбині. При роздачі земельних наділів та адміністративних професійні якості претендента на посаду не грають ніякої ролі, головне тут – особиста відданість своєму сеньйорові і сюзерену.

На зорі українського феодалізму, в так звані “дикі 90-ті”, барони мали власні збройні сили (так звані “бригади”). Бригади підтримували владу баронів, збирали данину, здійснювали судове і виконавче провадження на території феоду.

Також бригади використовувалися при збройних зіткненнях в разі конфлікту інтересів баронів, що призводило до численних жертв серед представників баронських династій і послаблювало центральну владу.

В кінці 90-тих тодішній сюзерен Леонід Кучма, подібно своєму колезі королю Генріху VII Тюдору, заборонив утримувати власні армії і поставив баронів під жорсткий контроль (так звана “система стримувань і противаг”).

З тих пір у Феодальній Україні встановився абсолютизм, який не вдалося істотно похитнути навіть за допомогою “політреформи”.

Зі встановленням абсолютизму єдиним джерелом феодальних привілеїв став сюзерен, феодальна вертикаль злилася з державною вертикаллю, а функції та методи роботи “бригад” повністю відійшли до профільних державних органів.

Феодальна Україна: політичний устрій

Згідно зі статтею 36 Конституції, громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії.

У Феодальній Україні зареєстровані трохи менше ніж 190 “політичних партій”, які в основному є баронськими угрупованнями. Багато з них у назві мають слова, співзвучні з назвами різних політичний теорій і течій (“демократична”, “ліберальна”, “консервативна”).

Партії формуються в основному за трібалістічним (територіальним або кумівство) принципом; до демократії, лібералізму і консерватизму вони мають таке ж відношення, як середньовічні Ланкастери і Йорки (клани Червоної та Білої троянди) до квітникарства.

Феодальна України: смути

Згідно зі статтею 103 Конституції, президент України обирається громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

На вершині феодальної драбини стоїть сюзерен. Сюзерен обирається під час великої смути, яка проводиться раз на п’ять років. Раніше смути, на яких обиралася правляча династія, були тривалі і кровопролитні.

Так, протистояння Ланкастерів і Йорків в Англії тривало тридцять років, а в кінці минулого століття у Феодальній Україні в якості аргументів застосовувалися навіть великовантажні автомобілі.

Зараз, щоб стати сюзереном, потрібно заручитися підтримкою якомога більшого числа баронів. Підтримка виходить в обмін на обіцянки роздати після перемоги потрібні наділи. Тому довгі чвари і жорстокі інтриги в дусі Катерини Медичі відходять у минуле.

Смути проходять досить швидко, і навіть отруєння противників вже не призводять до летальних наслідків. Наприклад, протистояння помаранчевих і біло-Блакитних в 2004 році завершилося за кілька місяців і практично безкровно, якщо не вважати серії безглуздих самогубств великих феодалів з переможеного клану.

Вибори в парламент і місцеві ради проводяться в ході смут меншого масштабу. Місцевим баронам для проходження до місцевих органів необхідно заручитися підтримкою вищестоящої знаті, а баронам, які бажають стати парламентаріями, необхідно приєднатися до якого-небудь партійному клану.

Феодали, що пройшли в парламент і місцеві органи, отримують доступ до державного (тобто безгоспному) майна, можливість ефективніше захищати нажите і відбирати майно у простолюдинів і слабших баронів.

Феодальна Україна: законодавство

Відповідно до статті 8 Конституції, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

У Феодальної України діє принцип верховенства волі сюзерена. Закони призначені для розмежування баронських наділів і для врегулювання відносин між простолюдинами. У разі суперечності між законом і волею сюзерена закон або ігнорується, або змінюється.

Дотримання законів є обов’язком будь-якого простолюдина, що не гарантує незастосування до нього санкцій з боку баронів. Закони не застосовуються для регулювання відносин і конфліктів між баронами, вони вирішуються у відповідності зі статусом сторін і їх становищем на феодальної сходах (близькістю до сюзерену).

На території феодів (адміністративних і територіальних наділів) вищу юридичну силу мають різні підзаконні акти (накази, розпорядження, роз’яснювальні листи, телефонні дзвінки, особисті побажання), що видаються місцевими баронами.

Феодальна Україна: економіка

Згідно зі статтею 42 Конституції, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

У Феодальної Україна барони, як і всі феодали, що поважають себе, здебільшого не займаються торгівлею та ремеслами. Це – низьке заняття, доля простолюдинів, які працюють і торгують на баронській території. За це вони платять данину, причому і територіальним, і адміністративним баронам одночасно.

Феодал отримує наділ у нагороду за вірну службу своєму сюзерену. Також феодал може, спираючись на свою силу і силу сюзерена, відвоювати майно (наділ або власність) іншого барона.

Крім цього, українські барони не гребують грабунком простолюдинів, довільно призначаючи їм непідйомну панщину та оброк, або просто привласнюючи їх майно. Такий різновид баронської доблесті отримала назву “рейдерство”.

Майно будь-якого барона або простолюдина може бути в будь-який час легко і швидко відібрано сильнішим. Для спрощення і полегшення цих основоположних процесів в країні відсутні будь-які механізми захисту власності.

Природно, що жодна розсудлива людина не буде інвестувати в довгострокові комерційні проекти. Відповідно, ось уже два десятки років у Феодальній Україні великі підприємства не будуються, а тільки приватизуються або відбираються.

Відібране майно (підприємства, земля, нерухомість) використовуються виключно як товар для перепродажу або засіб накопичення, а вірність нинішньому сюзерену і здатність передбачати, хто прийде до нього на зміну, є єдиним способом захисту баронського майна.

У результаті грабіж, поряд з розкраданням залишків державного майна, власне, і становить сутність української феодальної економіки останніх двадцяти років.

Останнім часом простолюдини торгового стану активно купують собі баронські титули, не припиняючи при цьому свої торгові справи. Це дає їм додаткові козирі в боротьбі з конкурентами, баронські привілеї та вагу в суспільстві.

Феодальна України: судова система

Згідно зі статтею 55 Конституції, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

У Феодальної Україна є розгалужена система спеціалізованих судів і судів загальної юрисдикції, загальним числом приблизно 666. Судді є баронами, які годуються зі свого адміністративного наділу. Рядові судді є васалами голів судів, ті, в свою чергу, – васалами вищих судово-баронських об’єднань.

Зараз у країні створюються нові вищі судові інстанції, що дозволить обмежити владу одного неугодного судового сеньйора і роздати наділи, що звільнилися, іншим, вірним новому сюзерену, баронам.

Для простолюдинів у Феодальній Україні діє презумпція винності до моменту оплати спеціальної дані відповідному барону. Особливі процесуальні механізми дозволяють збирати цю дань на будь-якому етапі кримінального переслідування, причому неодноразово. Для розгляду справи за законом або звільнення від відповідальності потрібно сплатити додаткову дань.

Феодальна Україна: баронські привілеї

Згідно зі статтею 24 Конституції, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

У Феодальної Україна барони мають наступні привілеї:

- Право не підкорятися законам;

- Право не платити податки;

- Право на вирішення суперечок з іншими баронами сюзереном.

Право не підкорятися законам реалізуються на всіх рівнях. Так, шляхтичі сержантського і офіцерського складу ДАІ не мають права складати протоколи, вимагати штрафи або хабарі з баронів-порушників, які пред’явили своє службове посвідчення. Навіть якщо барон накоїть щось серйозне, наприклад, на смерть зіб’є людину, він не буде засуджений.

Суди не розглядають суперечки за участю баронів: конфлікти між баронами і простолюдинами вирішуються у позасудовому порядку, а міжбаронські чвари виносяться на дозвіл вищого феодала або особисто сюзерена (“арбітра нації”). Тому перед початком розгляду справи суд ретельно перевіряє, чи не зачіпає воно інтереси якого-небудь барона.

Без цього суд може випадково винести рішення за законом, а не по феодальній справедливості, що є жахливим порушенням баронських привілеїв і може мати для судді великі неприємності.

Право не платити податки реалізується або безпосередньо (створення підприємств, недосяжних для фіскальних органів, безкарне виведення прибутку за кордон), або законними інструментами.

У числі таких інструментів можна згадати: надання адресних пільг підприємствам, які належать баронам, створення спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку на баронської території; привілеї при відшкодуванні ПДВ для підприємств, підконтрольних баронам; прямі дотації й субсидіювання з бюджету окремих підприємств і галузей.

Феодальна Україна: податкова система

Згідно зі статтею 67 Конституції, кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

У Феодальній Україні податків немає. Як відомо, податки – це гроші, які збирає буржуазія для утримання державного апарату, котрий служить її інтересам.

У Феодальній Україні буржуазія є пригніченим класом, з якого барони збирають данину. Частина цієї данини збирається спеціальними чиновниками і називається “податками”, частина – іншими місцевими баронами, і називається “хабарами”.

“Податки” потрапляють у місцеві та державні бюджети, де частково витрачаються на державні потреби, а частково розподіляються між баронами через систему “відкатів” і “дерибану”. Теоретично суми “податків” визначаються законами; на практиці їх величина встановлюється шляхом переговорів, з урахуванням поточних вимог центральної влади та сум хабарів.

Очевидно, що до фінансових результатів діяльності підприємств податки мають слабке відношення.

Як було сказано, право не платити податки є однією з баронських привілеїв, що, однак, не звільняє барона від обов’язку платити данину вищому феодалу. Будь-яка спроба ухилення від оплати барона цієї данини карається жорстоко і ефективно – позбавленням баронського титулу.

Система руху фінансів знизу вгору по феодальних сходах – від підлеглих до начальника – працює чітко, злагоджено, без збоїв і є, по суті, фундаментом державного устрою.

Фінанси ці розподіляються вкрай нерівномірно. Так, левова частка грошей, зібраних шляхтичами з сержантського і офіцерського складу ДАІ з проїжджих простолюдинів, йде «нагору», у низового виконавця залишається лише мала їх частина.

Феодальна Україна: право першої ночі

Згідно зі статтею 29 Конституції, кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

У Феодальній Україні велелюбні і чадолюбні барони можуть задовольняти свої пристрасті, безкарно вживаючи дворових дівок і холопських діточок. Роблять вони це потай, бо встановленого “права першої ночі” у Феодальної Україна поки ще немає. Це дозволяє знизити напруженість в суспільстві і створити видимість демократії.

Висновок

Отже, ви прослухали короткий огляд політичного, економічного і соціального устрою України Феодальної, однієї з найбільших держав Європи.

Катастрофічно низький рівень життя, неефективна економіка, політична нестабільність – всі це результати пануючих тут феодальних порядків зразка середини XV століття.

Не дивно, що за рівнем корупції і показником “легкості ведення бізнесу” Феодальна Україна займає цілком гідне місце серед інших феодальних країн, десь посередині між Гондурасом і Буркіна-Фасо.

Безсумнівно, в історичній перспективі український феодалізм приречений. Яким буде його фінал?

Чи повторять українські барони долю своїх французьких колег, які опинилися в роки Великої Французької революції або в еміграції, або на гільйотині? Або ж вони зуміють організувати й очолити буржуазну революцію і знайти своє скромне містечко у світлому капіталістичному майбутньому?

Не будемо гадати. Але не будемо забувати і про те, що, згідно зі статтею 5 Конституції, право встановлювати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові.

Джерело – pravda.com.ua

Політичне життя тепер здебільшого складається з силових вправ на свіжому повітрі. Українці тренуються зносити паркан, яким тепер обгороджена Верховна Рада. Передовиками в цьому дійстві поки виступають чорнобильці та афганці, але далі буде.

Минулий раз паркан постраждав тому, що ВР приймала закон, за яким привілеї чорнобильців і афганців потрапляли в руки Кабінету міністрів. А це, на думку мітингувальників, означало, що від «законних» привілеїв нічого не залишиться, позаяк у Кабміну ніколи й ні на що немає грошей.

Що це було?

Події, що відбуваються, добре споглядаються у різних площинах. Цілком очевидно, і це перша площина, що народу поки дозволяють «випускати пару». Але в ході акцій вже звучать досить дивні вимоги – наприклад, розпустити Верховну Раду. Який сенс у цій дії напередодні чергових виборів – незрозуміло. Зате зрозуміло, що від розпуску виграє тільки Партія регіонів. Це раз. Два – на всіх протестних мітингах відсутні антипрезидентські гасла, тобто громадяни демонструють свою нелюбов виключно до законодавчої та виконавчої влади. Це в свою чергу може означати, що люди кричать про допомогу президенту, сподіваючись, що він «почує кожного» і звільнить кого-небудь, і це, як передбачається, зміцнить його владу і далі все буде добре.

Друга площина – таємничі гри всередині Партії регіонів. Оскільки акції пройшли не тільки в Києві, а й в інших великих містах, складається враження, що їх організували ті, хто може собі це дозволити. Очевидно, що це люди – так чи інакше причетні до влади. Знову-таки ця ідея пов’язана з попередньою, і суть її в тому, що приходить час відповідати за базар і всі, кого це може торкнутися, стурбовані посиленням своїх позицій і ослабленням позицій конкурентів.

Третя площина – «дивіться, дограєтеся!». Можливо, що держава вже і не контролює протестний процес. Зауважимо, що ті ж афганці на останній акції вже вимагали не лише крові депутатів і міністрів, а й відставки Віктора Януковича (бо він не хоче розганяти парламент). Відрив держави від її громадян настільки великий, що громадяни та держава просто не розуміють один одного. Маніпулювати можна тоді, коли маніпулятор і його жертва говорять однією мовою і однаково уявляють собі навколишню реальність. В іншому випадку маніпулятор перебуває в ілюзії, в той час як передбачувана жертва насправді дотримується свого плану, що лише в деяких частинах збігається з намірами маніпулятора. У нашому випадку справа йде саме таким чином. Люди давно вже махнули рукою на окремих політиків, партії та гілки влади. Їм не подобається все. І якщо вони сьогодні вправляються з парканами навколо ВР, то це зовсім не означає, що завтра їх увага не перейде на будиночок на Банковій.

Четверта площина є прямим продовженням третьої. Політекономічна система не здатна продукувати ефективні рішення. Влада, опозиція, партійна система, система економічного управління – все це знаходиться в жорсткій кризі і не може відповісти навіть на найпростіші й очевидні виклики. Україна, втім, давно знаходиться в такому стані. Її зовнішня, легальна частина, яку можна назвати «держава», і обслуговуюча його «еліта» в стані паралічу. Проте до відносно недавнього часу співіснування людей в країні забезпечували нелегальні і напівлегальні процеси – персональні домовленості, корупція і т. п. Переділ центрів впливу в цих сферах значно загострив кризу.

Оскільки держава більше не здатна приймати ефективні рішення, їх тепер буде приймати вулиця. Сталося це не сьогодні, сталося це після Майдану, коли стало ясно, що від зміни прапорів на Банковій нічого не змінюється.

Ну і, нарешті, п’ята площина – мітингують-то скрізь. Рух незадоволених шириться по всьому світу. При цьому наші незадоволені, як це не дивно, більше нагадують окупантів Уолл-стріт, ніж, скажімо, революційних арабів. Українські бунтівники, вимагаючи для себе збереження пільг, діють в руслі «держави загального добробуту». Вони ж не кажуть: «Залиште нас у спокої, ми й без вас з усім впораємося». Ні, вони вимагають «своє», «законне», незважаючи на те що це «законне» може утворитися тільки шляхом відбирання власності у інших людей. Окупанти Уолл-стріт вимагають приблизно того ж самого. Їм не подобаються багаті і вони вважають, що багаті повинні з ними поділитися. У всьому світі «держава загального добробуту», запозичена Україною в 1990-х роках, переживає системну кризу. І процес, який ми спостерігаємо зараз, можна назвати перезавантаженням цієї системи.

Перезавантаження системи

Технічний термін «перезавантаження» стосовно до соціальних систем з’явився у фільмі «Матриця». За сюжетом бунт людей проти машин і, зокрема, революціонер Нео є не більш ніж частина підступного плану по вдосконаленню системи – Матриці. Планом цим завідує якийсь Архітектор і, як з’ясовується, таких Нео у нього вже було кілька. Зараз слово «перезавантаження» стосовно до політики має позитивну конотацію. Це щось, що необхідно зробити, щоб все було добре. Тим часом реальне значення цього слова – залишити все як є, підправивши зовнішні деталі, видати збереження системи за її зміни. Саме про таке перезавантаження системи і йде мова.

Можливо, у цього процесу і є якісь «архітектори», але, думаю, вони дуже переоцінюють свою роль. Сила системи не в архітекторах, а в її анонімності та самоорганізації. Та й «система» – це теж не більше ніж гучне слово. Насправді мова йде про шаблони поведінки, про те, що дає результат і що не дає результату і що може самовідтворюватися усвідомленим або неусвідомленим наслідуванням. Вимагання і паразитування дають результат. Чесна праця – не дає. Ось вам і вся матриця.

Держава загального добробуту – це система насильницького і узаконеного паразитування одних людей на інших. Податки. Банки, що мають державний привілей не відповідати за зобов’язаннями і виробляти гроші з повітря. Інфляція, що не дозволяє зберігати, інвестувати і відкладати на старість. Незліченні подачки всім, кому тільки можна, за «державний» рахунок. Корпорації, зрощені з державою та такі, що пиляють бюджет. Ненаситні армії «пільговиків» та інших паразитів і нероб. Позики без згоди тих, кому доведеться за них платити. Підтримка «вітчизняного виробника» за рахунок споживача. Це лише мала частина системи складно організованого взаємного паразитування.

Конфігурація паразитування відрізняється від країни до країни, вона змінюється в ході виборів, сьогодні жертвами стають ті, а паразитами – ці, а завтра за підсумками голосування вони поміняються місцями. Іноді, як зараз, система занадто засмічується, вибори та інші зворотні зв’язки перестають працювати і відбувається перезавантаження. Яким чином? Дуже просто. Люди починають шукати справедливість у рамках своїх уявлень і своєї практики. В даному випадку (про що свідчить досвід України та досвід окупантів Уолл-стріт) «справедливість» бачиться в рамках ідеї «держави загального добробуту», основою якого є паразитування, освячене законом і забезпечене монополією держави на насильство.

У різних країнах цей процес буде відбуватися по-різному і забере різний час. Але абсолютно точно, що система сама знайде своїх героїв. Підуть ненависні нині політики, «оновляться еліти», зміняться закони і навіть «форми державного устрою», але система залишиться. Перезавантаження вже йде.

Джерело – kontrakty.ua

У той час як по всьому світу прокотилася хвиля протестів проти влади фінансових ділків, наука, на цьому тижні, можливо, підтвердила найгірші побоювання протестувальників. Аналіз взаємин між 43000 транснаціональними корпораціями дозволив виявити відносно невелику групу компаній, в основному банків, що мають непропорційно великий вплив на світову економіку.

Результати дослідження викликали певні критичні зауваження, але фахівці з аналізу складних систем, залучені журналом «New Scientist» кажуть, що це унікальна робота, спроба розплутати клубок економічного контролю в світовій економіці. Продовження такого аналізу, кажуть вони, могло б допомогти визначити шляхи створення більш стабільної системи глобального капіталізму.

Ідея, що кілька банкірів контролюють значну частину світової економіки, аж ніяк не здається новиною для учасників руху «Окупуй Уолл-стріт» і протестуючих людей в інших частинах світу. Але дослідження, проведене трьома вченими-теоретиками комплексних систем в швейцарському федеральному технологічному інституті в Цюріху, є першою спробою вийти за межі ідеології, емпірично визначити таку мережу влади. Для того щоб нанести на карту власність і зв’язки між транснаціональними корпораціями світу (ТНК), у цій роботі була з’єднана математична модель природних систем, що давно використовується, із всеосяжною базою корпоративних даних.

“Реальність настільки складна, що ми повинні відійти від догм, будь то теорії змови чи вільного ринку” говорить Джеймс Глаттфельдер. “Наш аналіз грунтується на реальності”.

Попередні дослідження показали, що кілька ТНК володіють значною частиною глобальної економіки, але в цих роботах розглядалося тільки обмежене число компаній і були опущені непрямі власники, тому за ними неможливо було сказати, як це вплинуло на світову економіку, наприклад, чи стала вона більш-менш стабільною.

Вчені з Цюріха можуть визначити це. З Orbis 2007 (база даних на 37 мільйонів компаній та інвесторів по всьому світу), вони витягли відомості про всі 43 060 ТНК та про частки володіння, що пов’язують їх. Потім вони побудували модель структури економічної влади, в якій одні компанії контролюються іншими через мережу пакетів акцій, плюс відображені операційні доходи кожної компанії.

Робота, яка буде опублікована в «PLoS One», показала існування ядра, групи З 1318 компаній з перехресним володінням. Кожна З 1318 компаній пов’язана з двома або кількома іншими компаніями, і в середньому – з 20-ма. Більше того, хоча вони самі отримують 20 відсотків загальносвітового обсягу доходів від виробничої діяльності, ці 1318, через володіння акціями більшості великих виробників (“реальна” економіка), в сукупності отримують ще 60 відсотків світових доходів.

Вчені, розплутуючи павутину власності, встановили існування щільної «супер-групи», котра складається з 147 компаній – вся їх власність належить іншим членам цієї «супер-групи» – які контролювали 40 відсотків всього капіталу у світі. “По суті, менше 1 відсотка від числа компаній контролюють 40 відсотків всієї мережі” говорить Глаттфельдер. Більшість з них – це фінансові інститути. У топ-20 включені Barclays Bank, JPMorgan Chase & Co, і Goldman Sachs Group.

Джон Дріффілл з Лондонського університету, експерт з макроекономіки, каже, що значення аналізу полягає не тільки в тому, щоб бачити, як невелика кількість людей керує глобальною економікою, а й в розумінні впливу цього на економічну стабільність.

Сама по собі, концентрація влади – це і не добре і не погано, кажуть учені з Цюріха, але тісні взаємозв’язки всередині «ядра» можуть стати такими. Як світ дізнався вже в 2008 році, такі мережі є нестійкими. “Якщо одна компанія терпить лихо” говорить Глаттфельдер “це починає поширюватися на тих з ким вона пов’язана”.

“Це був справжній шок, побачити, наскільки всі ці речі взаємопов’язані насправді” погоджується з ним Джордж Сугіхара з Інституту океанографії в Ла-Хойя, Каліфорнія, експерт з комплексних систем, який консультував Deutsche Bank.

Яніір Бар-Ям, глава Інституту складних систем Нової Англії (NECSI), вказує на те, що аналіз передбачає «володіння дорівнює контролю», а це не завжди вірно. Більшість акцій компанії зазвичай належать менеджерам, які можуть контролювати або не контролювати те, що компанія, якою вони частково володіють, робить насправді. Вплив цього на поведінку системи, за його словами, потребує глибшого аналізу.

Важливо відзначити, що шляхом визначення архітектури глобальної економічної влади, аналіз міг би допомогти зробити її більш стабільною. Знаходячи уразливі ланки системи, економісти можуть запропонувати заходи, щоб запобігати майбутні кризи, що поширюються по всій економіці. Глаттфельдер каже, що нам, можливо, буде потрібно введення глобальних антимонопольних правил, які в даний час існують тільки на національному рівні, щоб обмежити надмірно тісні зв’язки між ТНК. Сугіхара вважає – аналіз показує, що одним з можливих рішень, для того щоб виключити подібні ризики, є обкладення податком компаній за перевищення рівня взаємопов’язаності.

Одна річ звучить в дисонанс з деякими з вимог протестувальників: утворення «супер-групи» навряд чи може бути результатом змови по захопленню влади над світом. “Такі структури широко поширені в природі” говорить Сугіхара.

У будь-якій мережі, новачки переважно підключаються до членів з великим, високим рівнем зв’язків. ТНК купують акції один одного з комерційних причин, а не з метою захопити світове панування. Якщо зв’язки створюють кластери, то теж саме робить капітал, говорить Ден Браха з NECSI: в подібних моделях, грошові потоки рухаються в бік членів мають найбільшу кількість зв’язків. Дослідження швейцарських вчених, говорить Сугіхара, є “переконливим доказом того, що правила, які регулюють ТНК, спонтанно призводять до утворення тісно пов’язаних груп”. Або, як висловився Браха: “Ствердження «Окупуй Уолл-стріт », що на 1 відсоток людей припадає більша частина багатства, відображає логічну фазу самоорганізації економіки”.

Таким чином, «супер-група» виникла не в результаті змови. Інше питання, кажуть учені з Цюріха, буде вона робити узгоджені політичні дії. Дріффілл вважає, що 147 – це занадто багато для підтримки змови. Браха підозрює, що вони будуть конкурувати на ринку, але коли мова буде йти про спільні інтереси, вони будуть діяти разом. Опір змінам в економічній структурі може бути однією з таких областей становлять взаємний інтерес.

Топ-50 з 147 самих взаємозалежних компаній:

1. Barclays plc

2. Capital Group Companies Inc

3. FMR Corporation

4. AXA

5. State Street Corporation

6. JP Morgan Chase & Co

7. Legal & General Group plc

8. Vanguard Group Inc

9. UBS AG

10. Merrill Lynch & Co Inc

11. Wellington Management Co LLP

12. Deutsche Bank AG

13. Franklin Resources Inc

14. Credit Suisse Group

15. Walton Enterprises LLC

16. Bank of New York Mellon Corp

17. Natixis

18. Goldman Sachs Group Inc

19. T Rowe Price Group Inc

20. Legg Mason Inc

21. Morgan Stanley

22. Mitsubishi UFJ Financial Group Inc

23. Northern Trust Corporation

24. Société Générale

25. Bank of America Corporation

26. Lloyds TSB Group plc

27. Invesco plc

28. Allianz SE 29. TIAA

30. Old Mutual Public Limited Company

31. Aviva plc

32. Schroders plc

33. Dodge & Cox

34. Lehman Brothers Holdings Inc *

35. Sun Life Financial Inc

36. Standard Life plc

37. CNCE

38. Nomura Holdings Inc

39. The Depository Trust Company

40. Massachusetts Mutual Life Insurance

41. ING Groep NV

42. Brandes Investment Partners LP

43. Unicredito Italiano SPA

44. Deposit Insurance Corporation of Japan

45. Vereniging Aegon

46. BNP Paribas

47. Affiliated Managers Group Inc

48. Resona Holdings Inc

49. Capital Group International Inc

50. China Petrochemical Group Company

* Використовувалася база даних за 2007 рік, тоді Lehman Brothers ще існував.

Джерело – Хвиля