Активіст. Пасіонарій. Виконавець. Патріот. Націоналіст.
Кожна з позицій взаємодоповнює іншу. Кожна з позицій, в сучасній Україні, є обов’язковою та, водночас, небезпечною. (Докладніше…)

Я, Олександр Огородніков, звичайний одеський студент, звертаюся до кожної людини, котра, як і я, прагне справедливості і задається питанням про долю України. (Докладніше…)

Протягом останніх років у націоналістичному середовищі розповсюдилась мода на «антикапіталізм». (Докладніше…)

Майбутні новорічні свята для багатьох українських політиків можуть перетворитися на справжнє пекло. На те, що готуються кілька політичних сценаріїв (кожен з яких – ще більш радикальніший за попередній), можна судити за непрямими ознаками активізації дій президентської Адміністрації, окремих особливо наближених до родини Віктора Януковича тіл і хаотично-нервових рухів окремо взятих олігархів.

Можна визначити три базових сценарії, що в рівній мірі можуть бути реалізовані ще до кінця цього року. Чому Президент найближчим часом має піти на радикальні кроки? Відповідь проста: з одного боку він повинен згладити можливе непідписання Угоди з ЄС, з іншого до рішучих кроків його підштовхує складна економічна ситуація. Казна порожня. Правила поставок газу в Україну – невизначені. Валюта – на низькому старті, і вже готова швидкими темпами перескочити психологічний рубіж в 8,19 грн. за долар і помчати за відмітку (песимістичний прогноз) в 12 грн.

Утримувати соціальну напругу теж стає все важче. «Підсадні качки», що виконували роль лідерів окремих суспільних рухів і закликали ламати паркан біля Ради, поступово втрачають довіру самоорганізованих мас. Їх змінюють іншими, не завжди готовими йти на співпрацю з «органами». Вони виходять з під контролю, і навіть «терактами» зі смітника їх залякати вже неможливо. Враховуючи те, що вчителі і медики в окремих регіонах можуть зустріти Новий рік без зарплати, а брати її нізвідки; враховуючи, що «чорнобильці» продовжують голодувати, незважаючи на браві запевнення влади «знайти гроші»; враховуючи, що з бізнесу витрушують останнє, і просвітлення вже навіть не видно в осяжному майбутньому, зріють бунти. І голодним масам якщо не дати хліб, то потрібно давати видовище.

Поки «умовний противник» Президента лише думає, як мобілізувати і розгорнути свої сили в довгому (як здається опозиції) забігу на вибори 2012 року, в АП мають намір швидко діяти. Інакше система може завалитися, як картковий будиночок. А це, мабуть, абсолютно не входить в плани тих, хто каже, що прийшов у владу мінімум років на десять.

Сценарій перший. Розгін Кабміну

Анонсовані на 20 числа грудня чистки в Кабінеті міністрів насправді можуть стати повним його переформатуванням. А то і відновленням. Швидше за все, ці чистки пройдуть вже після саміту Україна-ЄС. Індикатором того, чи заслужив нинішній уряд ще один шанс попрацювати до чергового дедлайну, будуть підсумки переговорів з Росією по газу. Які, до речі, вже давно куруються безпосередньо Адміністрацією Президента (де пан Фірташ знову на передових ролях в якості гаранта поставок туркменського газу), а не Кабміном. Проблема в тому, що лавку запасних і раніше поповнювати якимось. Хіба що висмикувати з регіонів ефективно працюючих губернаторів.

Сценарій другий. Розгін Ради

Іншим альтернативним сценарієм може стати розгін Ради. Правда, щоб цей сценарій запустити, ВР має терміново перестати збиратися на засідання. Найцікавіше в цьому сценарії, що в КОД (Комітет опору диктатурі) вже неодноразово також висловлювалися, що парламент потрібно розганяти. І ніби як за тиждень до прийняття закону про вибори навіть домовлялися торпедувати цей процес.

«Переведення стрілок» на парламент зрозумілий. Саме його обрали об’єктом для списання всіх гріхів. Хоча, заради справедливості, треба сказати, що ВР з приходом до влади Віктора Януковича давно вже перестала грати роль самостійного центру впливу. Скоріше – це підрозділ по легалізації хотілок АП чи Кабміну, ні більше, ні менше. Опозиція на прийняття рішень в парламенті давно вже не впливає. Тому сьогодні і у владі, і в опозиції є свої мотиви розігнати ВР. Перші хочуть збереження системи, другі – жевріють надією на зміну стану речей.

Про основні мотиви влади ми згадували вище. Мотиви опозиції (в першу чергу БЮТ) набагато прозаїчніші: вичерпуються ресурси. Через рік, може виявитися, що вести кампанію буде просто нема за що. Якщо брати в список більш-менш ідейних, а не кого попало за гроші. Існує й фактор Тимошенко – сьогодні ведеться справжня інформаційна війна за її очорнення: «шиється» реальний кримінал (згадує справи ЄЕСУ, Лазаренко, російського Міноборони). При цьому ніхто із соратників її особливо не захищає. Сьогодні ж Тимошенко поки що «політична ув’язнена» – і це БЮТ може підняти на знамена ще зараз, але ніяк не через рік.

Сценарій третій. Розгін Ради і розгін Кабміну

Мабуть, самий сильний, але самий радикальний крок. Для його реалізації не достатньо тільки сили. Потрібна ще політична воля, якої у Президента часто не вистачає. Адже подібне рішення – це те саме що рішенням Єльцина публічно відмовитися від президентства і озвучити прізвище наступника.

Щоб піти на такий сценарій, Янукович повинен бути впевнений у його крайній ефективності. У тому, що це позитивно вплине на його рейтинг, що це посилить, а не ослабить Сім’ю, і головне – що таким чином вирішиться безліч його ж проблем.

Джерело –

Мене іноді називають мрійником. Можливо. Але в мене дуже прагматичні мріяння, в тій їх частині, що я завжди спираюся на поточну ситуацію і вибудовую шлях до Мрії, будуючи фундамент не на хмарах, а на залізобетонній основі. Але читаєш наших «прагматиків-реалістів», і волосся дибки стає від жаху, як далекі вони від реальності.

Одні бачать натовпу іноземних інвесторів, які стоять на кордоні з валізами грошей і чекають, коли їм дозволять їх інвестувати в модернізацію української економіки (я навіть боюся собі уявити, які саме «речовини» потрібно вживати, щоб приймати це за реальність).

Інші продовжують розмірковувати про жахи соціалізму, не помічаючи жахів капіталізму (і що «Голодомор-1991-2011» вже давно перевершив за своїми наслідками і цинізмом той, з яким вони носяться).

Треті лають свою історію, не помічаючи, що історія інших країн часто набагато більш жорстока, кривава, підла і несправедлива.

Четверті думають, що можна переконати українських олігархів стати «соціально відповідальними».

П’яті впевнені, що написавши нову, поліпшену Конституцію, вони зможуть змінити ситуацію. Навіть не знаю, хто з них більш неадекватний.

Добре, коли щось подібне говорить далекий від політики обиватель, якому все одно, і який не збирається брати участь у суспільному житті. Але коли ілюзіями страждають люди, які заявляють про своє бажання змін – це і дивує, і лякає одночасно.

Питаєш такого «революціонера», що саме він збирається змінювати? «Так рішуче все!». А націоналізацію будемо проводити? Ні, націоналізація – це погано! А проводити реституцію майна олігархів, нажитого злочинним шляхом? Ні, адже вони «дефективні власники»! Може, ми будемо міняти суспільну формацію на соціалізм? Ні, ми залишимо капіталізм, який «переміг».

Задавши ще кілька питань, приходиш до висновку, що такий «революціонер» нічого насправді міняти не хоче, а єдине, що його не влаштовує в поточній ситуації – це його особисте місце в «харчовому ланцюжку”. Після чого мені такий індивідуум стає глибоко не цікавий.

Які можуть бути розмови про моральність, якщо злодії та бандити злочинним шляхом заволоділи 90% власності в країні? Якщо громадяни бачать, що злочин не тільки не карається і не засуджується суспільством, а й призводить до багатства, слави і успіху – ніяке показне моралізаторство не дасть результату. Бандитизм, як форма успішної поведінки, призводить до наслідування, в тому числі у формі «Пацан до успіху йшов».

Більше того, вони не мають наміру зупинятися на досягнутому, і збираються присвоїти собі все, що лишилося (зв’язок вже «приватизували», збираються залізниці і землю). Все це – не якісь специфічні українські флуктуації, а багаторазово пройдені іншими країнами закономірності. Класичні приклади з історії лише підтверджують це.

Сутність первинного накопичення капіталу полягає в наступному. Для здійснення капіталістичного виробництва необхідні наступні умови:

1) наявність маси незаможних людей, юридично вільних, але позбавлених засобів виробництва та існування і тому вимушених працювати на капіталістів;

2) накопичення багатств вузькою купкою олігархії.

Ці умови і були створені в процесі первинного накопичення капіталу, що протікав у Західній Європі з кінця XV ст. по XVIII ст., а в інших країнах – до кінця XIX століття.

Перша сторона процесу первинного накопичення – насильницька експропріація засобів виробництва у маси дрібних виробників (селян, ремісників, приватних підприємців) та перетворення їх у незаможних. Найбільш яскравим проявом цього процесу, за Марксом, стала масова експропріація селянства (т.зв. «обгородження»), що почалася в кінці XV століття і досягла найбільшого розмаху в XVIII столітті, в епоху англійської промислової революції, коли вона набула форм масового грабунку населення, санкціонованого владою і законами:

«У XVIII столітті виявляється прогрес в тому відношенні, що сам закон стає знаряддям грабежу народної землі … Парламентською формою такого грабунку є “Bills for Inclosures of Commons” (закони про обгородження общинної землі), тобто декрети, за допомогою яких лендлорди самі собі подарували народну землю на правах приватної власності ».

Українським селянам дали ці нещасні паї тільки для однієї мети – щоб потім їх шахрайськими способами відібрати (бо безпосередньо у держави це зробити складніше).

Згін селян із землі здійснювався з таким розмахом, що до кінця XVIII століття в Англії практично зникли незалежні селяни, які володіли землею – Йомени. А в цілому вказані процеси привели до утворення величезної армії найманих робітників (а в нашому випадку – безробітних), зарплата яких протягом цього періоду «стала падати нижче мінімуму», і «її вистачало лише для задоволення абсолютно необхідних життєвих потреб».

Друга сторона процесу накопичення капіталу – акумулювання багатств (землі, грошей, засобів виробництва, нерухомості тощо). Тут виділяється декілька джерел:

1) Експропріація особистих наділів селян і майна ремісників; узурпація общинної селянської власності; шахрайське відчуження державних земель.

«Знищення дрібного виробництва, перетворення індивідуальних і роздроблених засобів виробництва в суспільно концентровані, отже, перетворення карликової власності багатьох в гігантську власність небагатьох, експропріація у широких народних мас землі, життєвих засобів, знарядь праці, – ця жахлива і важка експропріація народної маси утворює пролог історії капіталу … Експропріація безпосередніх виробників відбувається з самим найнещаднішим вандалізмом і під тиском найбільш підлих, найбрудніших, найбільш дріб’язкових і найшаленіших пристрастей ».

Скажіть мені, що це не вірно на 100% для сьогоднішньої України!

«Привласнене шахрайським способом державне майно становлять основу сучасних володінь англійської олігархії».

2) Пограбування інших країн і територій за допомогою колоніального грабунку і работоргівлі.

3) Система державних позик, що представляла собою ще один різновид грабежу і спекуляції і сприяла збагаченню фінансових ділків.

4) Податкова система, що прискорює експропріацію дрібних власників і сприяла збагаченню відкупників – представників великого капіталу.

5) Система протекціонізму – ще один засіб, що прискорює експропріацію незалежних виробників і сприяє накопиченню великих капіталів.

Якщо ви не бачите всього вищепереліченого (крім пограбування інших країн – у нас грабують свою) в Україні та Росії – ви сліпі.

Що стосується капіталів, акумульованих в ході «первісного накопичення», то надія, що вони будуть спрямовані на модернізацію промисловості – ілюзія. Як пише Хілл стосовно Англії, майже немає свідчень того, що кошти від грабежу Індії могли інвестуватися в промисловість: значна їх частина була витрачена на підтримку шикарного способу життя колоніальних набобів і на підкуп з метою придбання для них політичного імунітету.

«Компрадорська буржуазія» значною мірою залежить від іноземних компаній, як в економічному, так і в політичному плані, і використовується ними у своїх інтересах. «Компрадори» і «компрадорська буржуазія» є стійкими негативно забарвленими виразами в середовищі прихильників лівих поглядів і трактуються ними як «чиновники-бюрократи і бізнесмени-олігархи, які сколочують свій капітал на продажі за кордон вітчизняних природних ресурсів, торгівлі іноземними товарами, і зберігають свої гроші в іноземних банках, і мотивовані на власні інтереси, і не замислюються над наслідками для економіки країни ».

Всі події, що відбуваються в світі, свідчать – старий порядок вмирає, і світ потребує змін. Грати за старими правилами – завідомо програти.

А якщо хтось із наших горе-опозиціонерів просто збирається вигравати в конкурентній боротьбі за право продавати свою Батьківщину іноземному капіталу – мені з ними не по дорозі. Якщо він хоче підстрибнути вище, щоб його помітили «великі дяді» і призначили більш ефективним «смотрящим за Україну», щоб і далі бути маріонеткою – це не до мене. Якщо він просто ображений, що на святі життя, іменованому «розграбування Україна», йому не знайшлося місця і пищить, щоб туди потрапити, то у мене для нього є відповідь у вигляді анекдоту:

«Двірник Семенович, уважно вивчивши« Камасутру », тричі послав своїх опонентів на нефритовий жезл і двічі – в печеру лотоса».

Джерело – Хвиля

Хто такий ідіот? У стародавній Греції ідіотом звали зовсім не дурня, а людину, яка не займається громадським життям. У цьому плані ідіоти – ми всі, тому що проспали цілу революцію. Ось вже два місяці як по світу котиться хвиля акцій та протестів, в якій беруть участь десятки, якщо не сотні тисяч людей. У всіх великих містах США, Британії, Європи проходять демонстрації, а в Україні – тиша і спокій.

У своєму вірнопідданстві, непрофесіоналізмі і недоумкуватісті, у висвітленні акції «Occupy Wall Street», або, як її ще називають, «99%», українська преса перевершила навіть жовту російську, наближаючись до преси середньоазіатських республік. Юродиве телебачення мовчить, і навіть інтернет-видання відбуваються рідкісними, найчастіше – тенденційними публікаціями.

Хотілося б бачити очі цих хлопчиків і дівчаток, які вчора писали про «геніальність» нещасного ідіота Слюсарчука, а сьогодні бадьоро говорять, що демонстранти а) витопчують траву, б) галасують і б’ють поліцейських в) що їх вже розігнали, і г) взагалі у них нічого не виходить, тому що це всього лише жалюгідна купка психопатів, яких дуже скоро переловлять. Просто погляньте на карту, складену газетою «Гардіан», де показані міста, в яких пройшли або проходять зараз масові протести, і ви зрозумієте розмах подій.

Звичайно, з’ясувати, що відбувається насправді, не так просто. Два тижні збору документів, півтори тисячі доларів на дорогу і виснажливий авіапереліт з пересадкою в Схіпхолле. І ось, втомлений, розбурханий і невиспаний, принижений зняттям відбитків пальців і безглуздими запитаннями на нерідній тобі мовою (не везете чи зброю, наркотики?), Ти вивалюєшся з одного натовпу, щоб відразу  потрапити в інший, де тебе притиснуть носом до пахви якогось негра …

І все ж воно того варте. Ще вчора світовий порядок здавався непорушним. Сьогодні він змінюється на очах. Чи можна пропустити такий момент?

Бунт у стилі «нью-ейдж»

Можливо, що з висоти пташиного польоту життя в місті не змінилася, але на центральних вулицях починається справжній вир. Народу стільки, як після футбольного матчу, такий самий і настрій. Поліція на кожному кроці. Дебелі поліцейські досить безцеремонні, хоча, на відміну від московських міліціонерів, не розмахують автоматами. Центр заповнений людьми всіх кольорів шкіри і рас. Поголений чоловік у піджаку – рідкість. Куди частіше зустрічаються дреди або помаранчеві тюрбани.

Варто вибратися з вузьких і забитих людьми вулиць до невеликого скверу неподалік від «граунд Зіро», де раніше були вежі ВТЦ, опиняєшся в зовсім іншій атмосфері. Блідолиця, втомлена дівчина щось читає з папірця на камеру. Натовп, що обступив її, повторює за нею хором кожну фразу. Відчуття, ніби опинився на зборах в харизматичної церкви.

Прислухавшись, починаєш розуміти – і помічати вирази облич. Говорять про наболіле. Про безробіття. Про те, що на зарплату неможливо прожити. Про те, що купка людей, засіла неподалік, фактично грабує всю країну, привласнюючи левову частку національних багатств, і має намір присвоїти ще більше. Кажуть про свою рішучість до мирного опору. Сперечаються.

Один оратор змінює іншого. Люди ніби заряджаються загальною енергією, хоча на вулиці напрочуд холодно. Дивна річ, тут ніхто нікуди не поспішає. Царює атмосфера «Нью-Ейдж»: проходять спільні медитації і моління представників різних релігій. Такі й люди – студенти і домогосподарки, бабусі й рішучі чоловіки. У кожного другого в руці фотоапарат або відеокамера; всі знімають всіх.

Нью-Йорк відомий своєю вуличною злочинністю, і звичайно, менше її не стало, але ніхто нікого не боїться. Вигнаний з парку «Закотті», народ влаштувався в парку «Фоулі». Тут всі відчувають себе як удома. Юні студентки вовтузяться зі своїми ноутбуками. Старенька читає, напнувши окуляри. Працюють генератори, де ви можете зарядити свій мобільний або ноутбук. Пригледівшись, починаєш розуміти, що тут є й свої «польові командири», і весь цей хаос – тільки примара, бо таким є обличчя якогось прихованого порядку.

Чим відрізняється цей американський «майдан» від нашого, так це тісним зв’язком зі світом. Кожна цікава дрібниця відразу опиняється в Інтернеті: вдалий плакат, транспарант над входом у банк або люте рило поліцейського. Тут тобі і повна інформація – звання, прізвище, телефон та емейл, знімки, як він обприскував студентів перцевим газом, а народ, що зібрався поруч, скандував «шейм он ю!» (Ганьба тобі, гаде).

Це все зовнішнє, звичайно. Але навіть сторонній людині, чужинцю, що лише на лічені дні опинився в цій країні, помітна рішучість людей, які ось уже два місяці терплять дискомфорт і живуть на асфальті. Їхня впевненість у своїй правоті, і переконаність в історичній важливості моменту.

Такого Америка не бачила з початку 1930-х років. Європа – та бачила багато чого, хоча вулиця, забита наметами перед собором св. Павла виглядає незвично.

У Сполучених Штатах такий сплеск народного обурення на пам’яті людей відбувається вперше, і – практично в кожному великому місті. Ті, кого ще вчора вважали «електоратом», «козлами» або «біомасою», несподівано стали не ідіотами, а громадянами, котрі домагаються повного повалення існуючого ладу. Мріють про революцію. Ні більше, ні менше.

Революція, це зовсім не одноманітна подія – взяття Зимового або Бастилії. Це цілий процес. Англійська революція тривала сім десятиліть. Французька – приблизно 14 років. Навіть Жовтнева революція і та зовсім не викликала у сучасників відчуття завершеності.

Декларація солідарності

Якщо все ж спробувати знайти в цьому казані з окропом щось тверде і основне, то мабуть, це «Декларація захоплення міста Нью-Йорк», що з’явилася на світ 29 вересня і була схвалена одноголосно всіма учасниками акції.

«Оскільки ми зібралися разом в солідарності висловити почуття масової несправедливості, ми не повинні втрачати з поля зору те, що зібрало нас разом. Ми пишемо так тому, що всі люди, хто відчуває, що утиснений корпоративними силами світу, мають зрозуміти, що ми його союзники.

Об’єднавшись, як один народ, ми усвідомлюємо реальність: що майбутнє людства вимагає співпраці всіх його членів; що наша система має захищати наші права, і враховуючи корумпованість цієї системи, прийшов час нам самим захищати наші права, і права наших сусідів; що демократичний уряд отримує свою владу від народу, але корпорації не чекають дозволу збагачуватися за рахунок народу і планети Земля, і що справжня демократія недосяжна, коли все визначається економічною владою.

Ми прийшли до вас у той час, коли корпорації, які поставили свою вигоду вище народу, свої особисті інтереси – над справедливістю, а пригнічення людей – понад рівності, керують нашими урядами. Ми мирно зібралися тут, оскільки таке наше право, щоб всі ці факти стали відомі.

- Вони незаконно забирають наші будинки, незважаючи на те, що не мають на це жодних прав;

- Вони безкарно беруть гроші платників податків, рятуючи корпорації, і продовжують платити їх керівникам захмарні бонуси;

- Вони отруюють нашу їжу завдяки своєму неуцтву і підривають сільське господарство через монополізацію.

(…)

До людей світу, ми, нова Генеральна Асамблея Нью-Йорка звертаємося, і займаємо Уолл-Стріт на площі Свободи, закликаючи вас відстоювати вашу владу. Використовуйте своє право на мирні зібрання; займайте громадські місця; починайте процес вирішення проблем, з якими ми зіткнулися, досягайте рішень, доступних кожному.

До всіх спільнот, які починають діяти і створювати групи в дусі прямої демократії, ми пропонуємо підтримку, документацію, і всі ресурси, які є в нашому розпорядженні. Приєднуйтесь до нас, і Ваш голос буде почутий! »

Не кінець, але початок

Далеко не завжди революції завершувалися зміною влади. Революція 1848 року в Європі була безжально придушена силою зброї. Революція 1905 року завершилася реакційним «третьочервневим переворот».

Що б не вирувало в головах бунтарів в Лондоні, Нью-Йорку або Окленді, ідея приборкання корпоративної влади абсолютно назріла.

Це відчули навіть у самому корпоративному світі. Отже, коли минулого року Біл Гейтс і мільярдер Уоррен Баффет оголосили свою ініціативу «The Giving Pledge», по якій вони обіцяли роздати близько половини свого статку на благодійність, це могло здатися дивацтвом. Але вже в кінці року вони були визнані журналом «Форін полісі» «Кращими інтелектуалами року» – людьми, які проявили рідкісну далекоглядність, готуючись до інших часів. Відмовився зв’язуватися з корпоративним світом і засновник «Вікіпедії» Джиммі Вейлз, воліючи замість цього просто попросити допомоги самих її користувачів.

На 12 грудня повсталі планують паралізувати роботу найбільших портів західного узбережжя США. У свою чергу, лояльні оглядачі будують прогнози, намагаючись здаватися впевненими. Дуже важко сказати, що відбудеться надалі. Сполучені Штати – просто не та країна, в якій масові заворушення можуть обернутися нічим. Нове податкове законодавство, урізання корпоративних апетитів – це ще як мінімум. Що б не відбувалося зараз на вулицях американських міст, зрозуміло одне – світ почав рухатися.

Джерело – Хвиля

У чому причини світової економічної кризи?

– Нинішня криза, що торкнулась усіх у світі, розпочалась у США восени 2008 року. Її спровокували численні заборгованості по кредитах, зокрема іпотечних. Поширилась вона надзвичайно швидко, оскільки лихварі – це основа глобалізму. За кілька років ця криза перетворилась на кризу національних боргів, тобто вже не приватної заборгованості, а державної.

Причиною цього стала політика західних країн, які намагаються уникнути дефіцитів державних бюджетів, але водночас покривають комерційні борги, зокрема банківські та страхових компаній. Так відбулося переміщення заборгованості у систему національних бюджетів. Державу зав­жди сприймали як останню інстанцію, яка запобігає кризовим явищам, а тут виявилось, що її саму вони зачепили, і держава не змогла покрити заборгованості.

Разом із тим, на наших очах відбувається криза сучасної фінансової системи. Вона має два аспекти. Перший – світова фінансова система, побудована на гегемонії долара, призвела до вирівнювання фінансових проблем. І такі нестабільні країни, як Росія, Китай або Бразилія потягнули донизу стабільніші держави.

Чи варто очікувати на новий виток кризи? Як це може відбуватись? До чого призведе?

– Світова економічна система під диктатом долара – це причина хронічної нестабільності.

З іншого боку, ця криза стосується також єдиної європейської економічної моделі, побудованої на євро. Його намагалися зробити ще однією глобальною валютою. Це призвело до того, що фінансові ринки почали атакувати європейські країни, які економічно знаходились у значно кращому становищі. Ми зараз маємо приклад Греції, яка перебуває на межі банкрутства. І всі країни європейського півдня – Іспанія, Португалія, Італія і навіть, імовірно, Франція – можуть постраждати від того, що євро зв’язало їх докупи.

Євро не виправдало сподівань з двох причин. Перша – його скалькували з моделі німецької марки, і країни півдня опинилися заручницями набагато сильнішої і вимогливішої економічної моделі, якої не здатні дотримуватися. Друга причина – незахищеність зовнішніх кордонів Євросоюзу і заборона державного протекціонізму. Адже ЄС підлягає правилам СОТ і мусить тримати відкритими свої кордони для імпортерів продукції з інших країн. Європейський виробник просто не витримує такої конкуренції. Ми зіштовхнулися з грубим демпінгом. Оскільки європейці не згодні трудитися за такі гроші, за які працюють в інших країнах, імпортний продукт тієї самої якості коштує в Європі дешевше.

Криза лише починається й найважчими роками будуть 2012й і 2013й.

Ви не раз стверджували, що це загальна криза лібералізму.

– Я мав на увазі економічний лібералізм, що не варто плутати з лібералізмом політичним. Капіталістичний ринок не може регулювати сам себе, що й довела криза 2008 року. Це призводить до тотального знищення ліберальної економіки, бо в цьому вигляді вона більше не спроможна повноцінно функціонувати.

Як потрібно перебудувати світову економіку, щоб уникнути подібних криз у майбутньому?

– Треба переосмислити самі економічні принципи і зробити чіткий розділ між приватною та державною, публічною економікою. Потрібна ще й деколонізація думки, адже економіка вже глибоко в’їлась у саму ментальність людей.

Ринкова економіка базується на постійному зростанні – ще більше продукції, споживання, прибутку. Вона не може припинити зростати, бо тоді повністю впаде. І саме цю ментальність нав’язали людям – ще більше працювати, споживати і мати ще вищі прибутки. Така нині логіка. Це логіка капіталізму – усіма способами нарощувати капітал. Але матеріальні ресурси скінченні, вони рано чи пізно виснажаться. Тож виникає проблема межі зростання. Це й екологічна межа – зростання економіки може призвести до екологічної катастрофи, і межа природних ресурсів, які теж закінчуються.

Отже, криза буде глобальна. Вона вийде далеко за межі економіки та фінансів, і повністю змінить світ.

Ви стверджуєте: те, що зараз існує у світі – не демократія. Чому?

– Демократія – це єдиний політичний режим, що дозволяє максимальну участь громадян у громадському житті. А от лібералізм – зовсім інше. Його головний принцип – пріоритет людських прав і свобод – надзвичайно суперечливий. Він призвів спочатку до революцій, а згодом до встановлення так званої ліберальної демократії. А та народила фінансову олігархію, що дедалі більше віддаляється від простих громадян. З’явився політичний клас з економічними інтересами, що відокремлений від решти суспільства.

Ви вважаєте, що потрібна “демократія участі”. Що це таке?

– Демократія участі, на відміну від демократії представництва, дозволяє людям бути безпосередньо задіяними в громадськополітичних процесах, висловлювати свою волю в галузях, що їх стосуються. Це базова демократія, до якої потрібно додати принцип субсидіарності – коли місцеві проблеми розв’язують через суспільну згоду без залучення державних механізмів. Це й є пряма демократія.

Щось подібне до швейцарської моделі?

– Справді нагадує її, за деякими винятками. Швейцарія має дуже цікаву модель устрою, що дозволяє активну участь людей у громадському житті, зокрема через референдуми. На відміну від інших європейських країн, де це право належить політичному класу.

У чому плюси й мінуси європейської інтеграції в її нинішньому вигляді? Що треба змінити?

– Я прихильно ставлюся до європейської політичної структури як такої. Водночас, я категорично проти структури Європейського Союзу, яку ми маємо зараз. Бо в його основі закладено помилкові принципи. ЄС розбудовували на засадах економіки й торгівлі, тоді як потрібно було – на ґрунті політики та культури. Вважали, що вільна торгівля та спільна економіка в Європі, їхня об’єднаність, рано чи пізно приведуть до політичної єдності. Цього не відбулося.

Подруге, ЄС починали будувати зверху – зі всемогутньої, бюрократичної та технократичної Єврокомісії. Тоді як треба було починати знизу, з національних і регіональних влад країнчленів.

Потретє, мало не всі важливі рішення в ЄС ухвалюють, не порадившися з громадянами. Європейці трагічно відсутні у процесі створення єдиної Європи, вони не беруть у ньому участі! А коли з ними радились, як це було у випадку з європейською конституцією, воля громадян була здебільшого негативна. І її врештірешт таки не враховували.

Ще одна величезна проблема в тому, що від часів протистояння з Радянським Союзом ЄС обрав шлях розширення, а не поглиблення. Я не проти розширення, але якщо воно відбувається в системі, де є чітке розуміння політичної структури. Зараз Союз прийняв нових членів, змінив свої політичні структури, що призвело до тотальної дезорієнтації. Тепер у ЄС з’явилися президент та міністр закордонних справ, але інших міністерств досі не існує. Все роблять половинчасто.

Ви хочете, щоб Європа стала єдиною державою?

– Я думаю, що Європа мусить стати федерацією. Але її федералізм слід вибудовувати знизу, без делегування повноважень на вищий рівень. Починаючи від містечка, міста, району, області, нації і аж до Єврокомісії. А Брюсселю слід вирішувати лише найважчі, глобальні питання, які не можна розв’язати на місцевому рівні.

Ви вважаєте, що ЄС має перетворитися на “імперію”. Імперія мусить мати імператора. Тобто, ви за монархію?

– Ні, я вважаю монархію минулим етапом. Усі монархії, що зараз є в Європі, – конституційні, і мають ті самі соціальноекономічні проблеми, що й республіки.

Коли я писав про європейську імперію, то мав на увазі дві моделі, що тут існували. Перша – це національна модель держави, яку почала будувати собі Франція, згодом Велика Британія, Іспанія тощо. Друга – модель імперії, яка була в Німеччині та Італії, від часів Священної Римської імперії. Згодом частково її втілили в імперії Габсбурґів. З історичного погляду, друга модель значно краще відповідала б Європі, забезпечуючи реальну автономію її частинам. Адже модель державинації – надзвичайно централізована, де владу зосереджено тільки в руках центрального уряду, що пригнічує етнічні та культурні відмінності між її частинами. Така централізованість Європі непотрібна. Отже, федералізм значно більше відповідає імперській структурі. Саме тому я й ужив таке словосполучення.

Що об’єднує європейців? Чи можна сказати, що ми – один суперетнос?

– Так справді можна сказати. Але разом з тим, ми не мусимо відмовлятися від наших історичних, традиційних відмінностей, бо це збагачує Європу. Ментальні відмінності між нами теж мають глибоке коріння в історії. Спільні риси закладені ще в античності – через експансію європейської культури та думки, які стали глобальними.

Де межі Європи?

– Геополітично вони давно визначені – це Босфор на Сході та Атлантичний океан на Заході. Але є ще величезна країна Росія. Я вважаю, що Європа, тобто Захід, та Росія є різними спільнотами. Можна говорити про продовження європейської культури в Росії. Але за континентальною логікою, Росія все ж таки євразійська країна.

Яке місце України в Європі?

– Україна як держава має дві досить сильно відмінні між собою частини. Захід, що тягнеться до Європи, і Схід, що тягнеться до Росії. Пам’ятати про цю подвійність мусимо завжди.

Я спокійно ставлюся до того, що одного дня Україна вступить до Європейського Союзу. Думаю, це піде йому на користь. Натомість, я зовсім не в захваті від прагнення східноєвропейських країн до НАТО, що є військовим блоком, контрольованим Сполученими Штатами. Обговорювалось навіть приєднання до нього України й Грузії. Це було б помилкою. Не думаю, що американська гегемонія може принести Європі користь. Свого часу дуже мудро вчинив генерал де Ґолль, що призупинив членство Франції в НАТО. Але Саркозі його поновив.

Чи може Україна стати мостом між Європою та Росією? Яка її місія?

– Звичайно. Маємо дуже вдалий приклад Ельзасу та Лотарингії, які є мостом між Францією та Німеччиною. Обидві країни весь час воювали за ці землі, а зараз навпаки – вони є символом їхньої єдності. Україна цілком може стати таким мостом між Європейським Союзом і Росією, дбаючи про власні національні інтереси й цінності.

Як ставитеся до напливу мігрантів у ЄС? Чи потрібно розв’язувати цю проблему?

– Зараз це негативний феномен, що з’явився через глобалізацію та відкриття кордонів. Імміграція почалася від бажання капіталістів ефективніше витрачати гроші й встановлювати менші зарплати. Допоки капітал у ній зацікавлений, нічого не зміниться. Її потрібно вирішувати на законодавчому рівні, суттєво обмеживши доступ іноземної робочої сили до Європи та посиливши зовнішні кордони. Я далекий від того ідеалізму й ксенофобії, що мігранти – це негатив за визначенням. Але треба обмежити владу капіталу щодо розподілу ресурсів на власний розсуд, і проблему нових мігрантів швидко розв’яжуть.

Джерело – gazeta.ua

Виникла у нас тут суперечка «фізиків і ліриків», тільки на новий лад, що важливіше для успішності руху – популярність лідера, згуртованість команди, теоретична підготовка, підтримка населенням або щось ще. Дозволю собі і я висловити розгорнуту думку.

Спочатку про відомих лідерів. Загальнонародну популярність у нас поки можна отримати тільки одним способом – потрапивши в «ящик». А це можливо навіть не в тому випадку, коли у вас є гроші (і великі – один ефір у ток-шоу обходиться учасникам в 30-100 тисяч доларів), а виключно, якщо у вас є знайомі олігархи.

Знаючи не з чуток, що таке «редакційна політика» (так у нас називають звичайну цензуру, контролюючу всі медіа), знаючи, як не потрапляють в новини багатотисячні мітинги, і як всі ці роки не пускають альтернативних лідерів та експертів на телебачення – я не вірю в «свободу слова». Тому продовжую вважати справедливим сформульоване кимось правило «Будь-хто, потрапивши в телевізор, як би він не виставляв себе опозиціонером – ворог за визначенням».

Тому чекати, що з’явиться лідер, який одночасно буде пізнаваний народом і буде неугодний владі – марно. Широка популярність до цього опозиційного лідера може прийти тільки в момент кризи, коли він очолить і направить процеси в правильне русло. А до тих пір він може і повинен бути відомий і поважний тільки у «вузьких колах» (цього цілком достатньо).

Те ж саме щодо підтримки населенням: як тільки будуть реальні справи – вона відразу з’явиться. Згадайте, яку популярність і підтримку миттєво отримали «борці з перевертнями в погонах» з Помор’я або деякі інші діячі.

Наші люди втомилися від реклами і в більшості давно їй не вірять. Можете обвішати хоч всю країну білбордами, які ви круті опозиціонери (як це робили Тігіпко і Яценюк), але толку з цього буде «кіт наплакав» – дутий рейтинг здувається дуже швидко.

Те ж саме і з «Ворогом цієї держави» Гриценком – за словами повинні були слідувати дії, а пан Гриценко замість відвідування майдану підприємців та участі в організації протестів відвідував США, де читав лекції і працював свічником в церкві.

На сьогоднішній день гарних програм не досить (це не означає, що програми не має бути – вона обов’язково повинна бути, але не популістською, а реалістичною). Ті, хто першими почнуть правильно діяти, дуже швидко зароблять справами народну любов і підтримку.

У нас є достатньо багато людей, які вважають, що до моменту саморозпаду існуючої системи не потрібно нічого робити, а потрібно просто чекати. Мовляв, країна повинна обов’язково пройти момент «нижньої точки», інакше ніякі справжні зміни неможливі – не можна буде ні мобілізувати людей, ні отримати достатньої легітимності дій, ні подолати опір існуючій владі.

На мій погляд, це ні що інше, ніж виправдання власної бездіяльності. Так, на сьогодні ні в одній опозиційній структури поки не достатньо сил і ресурсів для початку організованої конфронтації з владою. Але це не означає, що не потрібно діяти! Напрямів діяльності достатньо – це і поширення правдивої інформації про стан справ в країні, і робота на подальшу дискредитацію влади, і самоосвіта, і підвищення рівня фізичної підготовки, і створення первинних осередків опору (за зразком марксистських гуртків), і структурування цих осередків між собою, створюючи горизонтальні і вертикальні зв’язки, і багато іншого.

Навіть якщо година «Х» настане, то в цей час загального хаосу перевага буде в найструктурованіших, підготовлених і дисциплінованих. Але потрібно намагатися перезапустити державу якомога раніше, адже від цього залежить і глибина прірви, з якої доведеться вибиратися, і величина ресурсів, які можна буде використовувати для оновлення країни.

Мені зовсім не посміхається варіант розвитку подій (який все ближче з кожним днем загальної бездіяльності), коли тут будуть стихійні голодні бунти, в той час, поки іноземні фірми охоронятимуть газотранспортну систему і скуплені іноземцями землі.

Наступний момент – це численні спроби об’єднання всіх з усіма, що вживаються останнім часом, починаючи з чергового об’єднання офіційної опозиції «КОД» (Кого усунули від Грошей) і закінчуючи Конституційним Конгресом і рухом «За народовладдя» (з усіма його десятьма учасниками).

У нас навіть теоретично близькі ідеологічно партії і рухи не можуть об’єднатися. Скільки вже говорять про об’єднання лівих сил – КПУ, СПУ, ПСПУ, «Справедливості» і «Сили народу»? Кажуть вже пару років, а віз і нині там. Вождизм і шкурно-кар’єрні питання заважають. А що вже говорити про об’єднання різношерстих громадських організацій, у лідерів яких таргани в головах практично несумісні?

Ну рішуче неможливо об’єднати козла і трепетну лань! Навіть якщо їх схрестити якимось протиприродним способом, то в результаті все одно отримаємо нежиттєздатну химеру. А млява діяльність таких об’єднань разюче нагадує класичну байку «Лебідь, рак і щука».

Тільки днями, будучи присутнім на Конституційному конгресі, я в черговий раз в цьому переконався. Ведучий каже «Ми повинні запустити процес написання нової Конституції». Встає наступний оратор і каже «Ми повинні модернізувати існуючу Конституцію». Третій каже «Ми повинні домагатися виконання існуючої Конституції», четвертий каже «Конституцію повинен писати народ на референдумі» (як він собі уявляє механізм цього?!), А п’ятий впирається рогом і мукає «Я не дозволю нічого робити з моєю Конституцією, вона найкраща ». У результаті на виході нуль.

Яка вона найкраща, якщо в ній одні статті прямо суперечать іншим, функції держави виписані просто безграмотно (з точки зору будь-якого підручника політології), а відповідальність за порушення не передбачено (хто, кого і як сильно)?

Єдиний реальний варіант об’єднання – на основі вже написаної ідеологічної платформи, коли згодні приймають її повністю (навіть якщо у дрібницях їм щось не подобається, приймаються тільки конструктивні, об’єктивно поліпшують поправки, що не виходять за основний контур, причому вже в ході подальшої роботи) , а незгодні йдуть лісом.

При цьому всі невизнані генії і міські божевільні, що носяться з ідеями вічного двигуна та світового домінування, а також громадяни з підвищеним ПВВ (почуттям власної важливості), які не можуть стримати особисті амбіції заради спільної справи, відсіваються і вибраковуються практично автоматично. Толку з таких все одно ніякого, а от заважати, як пісок у годинниковому механізмі, вони можуть досить довго (якщо не витрусити).

Резюмуючи, хочу підкреслити, що для успішної діяльності необхідно розвивати всі напрямки – і ідеологічний, і теоретичний, і організаційний, і фандрайзинг, і юридичну службу, і військово-патріотичне виховання etc. Лише багатофункціональність здатна забезпечити живучість і ефективність системи опору. А успіх приходить тільки до тих, хто щодня наближає його справами.

Джерело – Хвиля