Старший радник президента “Альфа-Банку” Роман Шпек вважає, що частковий перехід на російський рубль послабить тиск на обмінний курс гривня/долар і на резерви НБУ, які тануть на очах, особливо коли НАК “Нафтогаз України” скуповує американську валюту для розрахунку за імпортний газ. Крім того, Київ сподівається, що перехід на рубль пом’якшить позицію Кремля, і московські керівники підуть на тарифні поступки в ціні за газ.

Проте опозиція незадоволена тим, що рубль повертається після того, як 20 років тому Україна відмовилася від російських грошей. “Це давня мрія Росії, яку озвучив Володимир Путін, будучи президентом Росії в 2003 році, коли він заявив, що російський рубль стане конвертованим. Тепер все почнеться з газу, а в підсумку піде переведення на рубль всіх зовнішньоекономічних розрахунків між Росією і Україною”, – заявив Арсеній Яценюк, колишній в.о. голови правління Нацбанку України.

Крім того, видання констатує, що аргумент про ослаблення тиску на долар виглядає непереконливим, адже для придбання газу за нинішніми цінами Україна потрібно близько 450 млрд рублів, і ці гроші, швидше за все, доведеться купувати за ту ж валюту.

“У Білорусії теж заради нормальної ціни на газ погодилися на розрахунки в рублях. І спочатку ціни справді були знижені, але потім знову стали ринковими, і Білорусії з таким боргами нічого іншого не залишалося, як лише віддати під контроль свою газотранспортну систему”, – заявив директор Інституту енергетичних досліджень Юрій Корольчук.

Як повідомлялося, “Нафтогазу України” дозволили оплачувати газ, що поставляється з Росії в рублях. Домовленість про це була досягнута між Національним банком України, Мінфіном РФ, Банком Росії і “Газпромом”. Використовувати рубль при розрахунку за газ планується почати в грудні.

Джерело - Хвиля

Наприкінці осені-2011 громадська дискусія в Україні якось передбачувано набула передапокаліптичного відтінку. Ні, сезонні загострення словесного радикалізму у нас траплялися й раніше і черговими віщуваннями політичних Касандр про «хвилю народного гніву, яка всіх змете» вже нікого не здивуєш. Справа в тому, що вперше за останні, мабуть, років десять несподівано синхронно і відразу у всіх кутах політичної кухні і в усіх кольорах спектру цілком серйозно, та, я б сказав, приречено заговорили про швидкий КІНЕЦЬ. Мова не йде про горезвісний календар майя, що передрік загибель людства в грудні 2012 року. Ні, поки що термінів ніхто не називає, та й настрої ці носять швидше характер «чуйки», «шостого чуття» і неусвідомленого смутного передбачення, але тим не менш, вперше вони стали панівним переконанням всього політичного класу і експертного співтовариства.

То заступник голови Партії Регіонів Володимир Рибак раптом взяв і заявив, ні багато ні мало, що «прийде час, українці піднімуться і все заберуть». Те неформальний інтелектуальний лідер українських чорносотенців Ростислав Іщенко напише, що «час надто лімітований … Влада демонструє повну безпорадність. І народ не чекатиме. Може статися анархічний заколот, який змете всіх кого можна і не можна і розколе все, що можна і не можна». А на протилежному полюсі йому відлунням звучить один із лідерів «Свободи» Андрій Іллєнко: мовляв, «Не варто боятися революції чи її наслідків. Більш страшним є той стан, який можна спостерігати зараз. Зараз погано, зараз нестерпно. Нестерпно, коли люди живуть від зарплати до зарплати без жодних соціальних гарантій, коли капітали вивозяться за кордон … Ось що страшно, а революція – це не страшно».

Погрожують революцією і комуністи, вустами свого гламурного лідера Симоненка попереджаючі «доморощених олігархів і їхні буржуазні партії про те, що не довго ще їм залишилося пити кров трудового народу». Намагаючись вписатися в інтуїтивно намацаний тренд метає грім та блискавки направо і наліво «радикал» Ляшко. А провідна ліберальна газета «Дзеркало тижня» підсумовує страхи і побоювання правлячого класу такими словами: «Якщо раптом почнуть витанцьовувати губернії, буде пізно. Це революції відбуваються у столицях, а бунти починаються в провінції. І бунтам не будуть потрібні ватажки в звичному для чинної влади та існуючої опозиції розумінні. Бунтівникам не потрібні будуть пожовклі гасла. Невинуватість Тимошенко або здоров’я Луценка їх будуть хвилювати не більше, ніж амбіції Клюєва або підступи Льовочкіна. Що він Гекубі, що йому Гекуба, як казав стриманий опозиціонер Гамлет. Київ – далеко, Янукович – високо, а місцеві сатрапи, провінційні хабарники, продажні судді – ось вони, за парканом. То ж, як комусь, хто надивився по телевізору на падаючі столичні паркани, спаде на думку піти відновити справедливість в окремо взятому випадку або забрати чуже, думаючи, що повертаєш своє. А ну, як приклад виявиться заразливим. А, ну як вогник гніву перекинеться далі? Хто буде відповідальним? І хто стане на захист мирного спокою громадян? Правоохоронці? Нездатні, що частково підтвердили і вереснева сутичка з «афганцями», і одеська стрілянина. Не захочуть. Заради чого? В ім’я кого?».

І це, загалом, абсолютно здорова думка.

День СС в країні Януковича

На такому ось тлі тільки верховна влада не втрачає мамоконтроль або, що ближче до істини, продовжує робити вигляд, що тримає руку на пульсі. На останньому засіданні уряду прем’єр Микола Азаров у найкращих кучмівських традиціях (пам’ятаєте це безсмертне «і тільки сліпий не бачить змін на краще?”) переконував публіку, що «з кожним днем ​​все веселіше жити», в Україну завдяки титанічним зусиллям його Кабінету запанували стабільність і нульова інфляція. Щоправда, валютний ринок на ці слова реагує по своєму: у жовтні українці купили валюти на півтора мільярда доларів більше ніж здали в банки, чому неабиякою мірою посприяли арбузовські ноу-хау в частині обміну валюти за паспортами та масові закриття обмінних пунктів.

А тут ще пророкують п’ятикратне зростання цін на ліки до кінця року. Особливо рельєфно ці прогнози виглядають на тлі урядового ж рішення скоротити оплачувані лікарняні лише до п’яти днів, щоб, мовляв, не роззявляли люди роти на порожній як торба голодранця бюджет фонду соцстраху. За фактом відбулася тиха відмова держави від одного зі своїх соціальних зобов’язань. Ще раніше аналогічна історія відбулася з бюджетом Пенсійного фонду, який «нахабні» чорнобильці і «діти війни» «розграбували» на 4 з лишком мільярди, після чого на самому верху постановили: рішення судів не виконувати.

У своєму бажанні з паршивої вівці хоч шерсті клапоть взяти для латання бюджетних дірок уряд Азарова навіть розлучитися українцям нормально не дасть. Тепер ця процедура буде коштувати в десять (!!!) разів дорожче.

Тут слід відзначити важливу річ. Поки українському обивателю лоскочуть нерви кадрами з Риму і Афін, у нас на очах відбувається все теж саме: підвищення податків, фактичний секвестр бюджету, закамуфльований під право Кабміну самостійно визначати фактичний розмір соціальних виплат, затримка пенсій і урізання зарплат шляхом «тихої» відправки працівників цілих бюджетних галузей у відпустку без утримання, заморожування пільг, штучне зниження попиту на іноземну валюту …

Режим «жорсткої економії» в Україні настільки ж драконівський як і в Греції, а фінансове становище країни, як показав мало не оголошений недавно технічний дефолт, настільки ж жалюгідно. Єдина відмінність полягає ви те, що «там» влада хоч і проводить антинародну політику, але говорять про це відкрито, називаючи речі своїми іменами. А наші доморощені вівісектори сором’язливо ховають “кінці у воду» брехливими запевняннями що «життя налагоджується» і не мають сміливості на весь світ визнати те, що українська ситуація близька до катастрофи.

І вже зовсім як збочене знущання на цьому тлі виглядає встановлене президентським указом відзначення 20 лютого кожного року Дня соціальної справедливості. Орвелл нервово курить збоку. Як сказав би з цього приводу відомий персонаж української політики, що знемагає нині в Лук’янівському СІЗО «Справедливість є. За неї варто боротися».

Були б маси, а лідери самі знайдуться

З таким ось соціально-економічним бекграундом український віз повільно котиться до виборів. Однак, далеко не факт, що сьогоднішні розклади, сьогоднішні цифри симпатій-антипатій виявляться комусь потрібні наступної осені. Вся справа в тому самому «факторі бунту», з усвідомлення якого одночасно всіма частинами політикуму я почав цю статтю. Введення цього фактора в розрахунок з неминучістю приведе нас до наступного висновку. Якщо ми розмірковуємо про те, що буде через рік, то треба забути про вибори, про тимошенків, єфремових, яценюків… Об’єктивно всі вони вже політичні трупи. Хтось вже, хтось у процесі, а хтось ще тільки готується. Немає їх. Все. Головне питання не в тому, хто з політичних трупів відгризе в іншого такого ж відсоток-другий на виборах. Набагато цікавіша відповідь на питання: а що буде ПІСЛЯ них?

З певною часткою допущення можна припустити, що на арену вийдуть зовсім нові сили, яких немає зараз навіть у проекті, і сформуються вони стихійно, уже в самому процесі. Історія дає тому безліч мальовничих прикладів. Ким був у лютому 1917-го року Троцький? Журналістом в еміграції. А Грушевський? Академічним вченим у політичному засланні. Ленін нудився у невідомості на берегах Женевського озера і писав песимістичні статті про те, що за його життя революції в Росії не бути. А Махно взагалі був каторжником. Але ким він став буквально через рік? Потужним політичним і військовим фактором, з яким рахувалися всі.

Спостерігаючи за нинішнім ярмарком політичного марнославства ловиш себе на думці, що представники політичного класу готуються до того, що попереду нас чекає звичайна тяганина з виборами, така ж, як завжди. Ну, може, на тлі трохи більшого розчарування мас, яке вони сподіваються нейтралізувати ліквідацією графи «проти всіх». Здавалося б, у них все схоплено, гроші, мас-медіа, політтехнологи і соціологи … Так чому ж вони повинні програти? Тут важливо не просто бути готовим, а бути готовим саме до найбільш вірогідного розвитку подій. Інакше кажучи, якщо ти готувався на посольський бал, а потрапив на банкет до людожерів, то швидше за все тебе з’їдять раніше за того, хто з самого початку припускав підступ і готувався до найгіршого.

Просто вони готуються до виборів. Ось у чому їхня помилка. А готуватися потрібно саме до розпаду системи. Коли в літаку, що летить одні готуються ловити таксі в аеропорту по прильоту, а інші готуються вижити у відкритому морі при падінні літака, натягують рятувальні жилети і сідають ближче до вікна, щоб було зручніше стрибати при аварії, як ви думаєте, – у кого більше шансів – у перших або у других? Адже літак ще навіть не впав і заспокійливий голос з кабіни пілота бажає всім приємного польоту.

Але повернімося до наших рейтингоносних баранів. Якщо вони програють, то хто тоді виграє? І чи виграє взагалі? А виграє, можливо, містер Ікс, який зараз тупо ламає паркани без надії, а може навіть і без мети поламати систему. Виграє силовик, оскільки в умовах розпаду нинішньої системи у нього буде можливість відносно швидкого вибудовування системи нової. Виграти може навіть хтось із числа «гапонів» нинішньої влади, що використовуються нею для створення контрольованих протестів. Але ж історія – велика жартівниця і в минулому не раз бувало так, що залишилися без ляльководів маріонетки миттєво ставали господарями становища, як ними стали лідери союзних республік під час краху СРСР. Загалом, були б маси, а лідери самі знайдуться. А в тому, що нинішній режим вельми скоро змусять капітулювати перед Заходом чи, перед Росією, схоже, не сумнівається вже ніхто.

Відступати нікуди, позаду Москва

Чи є у Януковича шанс вирватися з обіймів Москви? Звичайно є – виконати всі умови Заходу і добровільно піти на пенсію, передавши заздалегідь владу Тимошенко, яку випустять з в’язниці. Тільки не факт, що Януковича при такому розкладі не очікує доля Мушаррафа. Зрозуміло, що західний вектор руху для нинішньої влади відпадає вже хоча б в силу логіки самозбереження – ну не повні ідіоти ж на Банковій сидять. Та й потім: повернувшись до розлюченого Путіну задом, чи отримає Україна від ЄС крім папірця про асоціацію не те що обіцянка потім – коли-небудь! – повноправного членства, а видимих економічних дивідендів вже зараз? Дивідендів, які б дозволили хоча б тимчасово стабілізувати ситуацію в країні, розрахуватися з боргами перед населенням і справно платити за російський газ, що подорожчає в такому випадку, за ​​який і зараз – то ми платимо грошима, взятими в борг у самого Газпрому? Очевидно, ні. Україна – не Греція і на її витягування з ями німці з французами не будуть скидатися мільярдами. Ось і виходить, що найбільш вірогідний прогноз розвитку ситуації полягає в неминучій повній і беззастережній капітуляції України перед Великим Московським Братом. Питання може йти лише про глибину поглинання – дійде до входження в союз РФ і РБ або вдасться обмежитися тільки Митним і Євразійським Союзами укупі з уже підписаною Угодою про Зону Вільної торгівлі країн СНД.

Цікаво, що в передчутті швидкої геополітичної розв’язки в Україні трапився несподіваний сплеск як би низової громадської активності. Дивно синхронно заявили про себе спочатку орієнтовані на Захід прихильники мережевої ініціативи «Ми-європейці!», чий неформальний спікер – журналіст Євген Іхельзон раптом став лідером громадської думки, принаймні, в певному сегменті столичних користувачів соціальних мереж. «Європейці» встигли провести кілька флеш-мобів та вуличних акцій в Києві і, схоже, це тільки початок.

З іншого боку нинішня криза стала каталізатором кристалізації інтелектуальних сил проросійської спрямованості, що об’єдналися навколо Маніфесту політичного клубу «Альтернатива» і заявили про намір створити певний «російський проект», кінцевою метою якого стане входження України в Євразійський союз Путіна. «Російська Україна кидає рукавичку» – саме так відгукнулося на цю подію «Эхо Москвы».

Зрозуміло, що і «європейці» і «євразійці» поки що не являють собою серйозної суспільної, а тим більше, політичної сили, будучи лише ініціативою мережевих інтелектуалів, але примітний сам факт того, що вперше в історії Україна настільки чітко і недвозначно розставлені маркери. Почалася якась громадська дискусія з вагомих питань. Не виключено, що згадані ініціативи – це певна розвідка боєм більш серйозних сил, що віддають перевагу до пори залишатися в тіні. У всякому випадку активність мережевих русофілів збіглася з резонансною заявою нардепа від ПР Валерія Коновалюка, відомого своїм лобіюванням в Україну інтересів Білокам’яної (досить згадати його роль в історії навколо поставок української зброї в Грузію) про плановане найближчим часом створення у Верховній Раді міжфракційної депутатської групи в підтримку участі України в Євразійському економічному союзі.

І хоча сьогодні, за словами Коновалюка ввійти в цю групу дали згоду всього лише 15 нардепів, хто знає, як будуть розвиватися події у разі спрогнозованої вище капітуляції режиму Януковича перед Москвою. І, враховуючи фантастичну здатність наших політиків до мімікрії, чи не отримаємо ми через пару-трійку місяців, максимум рік цілком відчутну путінську більшість у Верховній Раді. У разі революції така міжфракційна група на раз може перетворитися на подобу відомого нам з вітчизняної історії Тимчасового комітету Державної Думи. І не тільки перетворитися, а й, від імені народу України оголосити про входження країни в Союз РФ і РБ … з метою порятунку нації. І таких груп може бути не одна і не дві. З абсолютно різними цілями.

Вчора сценарій, завтра – порядок денний

Випадково чи ні, але останнім часом в українському інтернеті однією з найбільш обговорюваних тем є так званий «Проект «Родина», тобто сценарій перетворення нинішнього режиму олігархічного консенсусу (в якому фігура Януковича є тією скріпою або обручем, який пов’язує воєдино суперечливі інтереси вітчизняних ФПГ, не даючи їм зжерти один одного в боротьбі за ресурси) в режим одноосібної диктатури «Родини» гаранта (у єльцинському розумінні цього терміна), коли побоювання першої особи в державі за свою особисту безпеку настільки великі, що довіряти можна виключно «своїм», що звужує коло людей, допущених до прийняття рішень до граничного мінімуму, і скорочує лавку запасних. Зрозуміло, що ступінь легітимності такої конструкції влади на порядок менше навіть того ніжчеплінтусного рівня, який ми спостерігаємо зараз, що робить її надзвичайно вразливою для будь-яких впливів як ззовні так і всередині. Вразливою, а значить, нестабільною.

Ситуація дуже проста – якщо все буде йти як йде зараз, то в один прекрасний день вся країна дізнається про те, що Янукович сів у блакитний гелікоптер і полетів. А в Києві зібрався з’їзд “120 або 150 сміливих”, що казна-звідки взялися (для більшості телеглядачів, звичайно, а не для людей в темі), що оголосили себе яким-небудь «комітетом порятунку Батьківщини». Причому, не виключено що таких центрів може виявитися відразу кілька – оскільки, як було показано вище, підготовка саме до такого сценарію ведеться зараз вже в декількох точках складання. Наприклад, у Києві центр один, в Луганську-Донецьку другий, а в Криму третій. Ну а контрольовані «Свободою» поради західних областей взагалі проголосять суверенітет на своїй території.

Маячня? Фантастика? Але історія дає безліч прикладів того, як події, що спочатку задумуються з однією метою, приводили до абсолютно не плануваних спочатку, непередбачуваних наслідків. Одна з найбільш відомих мабуть, такого роду подій призвела до Великої Французької Революції. Коли в 1789 році в Парижі представники третього стану зібралися на Генеральні Штати, спочатку вони були налаштовані цілком лояльно і в плани цих людей зовсім не входила голова Людовика XVI-го. Якби їм тоді хтось сказав, що пройде менше року і вони себе оголосять революційним Конвентом, така людина була б висміяна. Верхом їх початкових вимог була вірнопіддана петиція королю про узгодження з ними введення нових податків. Але відчувши слабкість влади, Генеральні Штати миттєво радикалізувала вимоги, а потім і самі оголосили себе владою.

Особливість нинішнього моменту в тому, що ми вже проскочили ту фазу, коли приведені вище моделі розвитку ситуації можна було вважати плодом запаленого соціального інжинірингу та безпідставними сценаріями. Україна невблаганно рухається до тієї точки, за якою найсміливіші і фантастичні сценарії стають суворим порядком денним.

Джерело – Хвиля

Двадцять років тому ми отримали право займатися підприємництвом, створювати кооперативи та власні фірми. Стало можливим володіти засобами виробництва і наймати на роботу інших громадян. Ми прийняли нову Конституцію, і кинулася від соціалізму до капіталізму, але у своєму русі по спіралі історії, схоже, проскочили потрібну зупинку …

Феодальна України: державний устрій

Згідно зі статтею 5 Конституції, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ.

У сучасній Феодальної Україна влада належить “еліті” – особливій привілейованій групі, українським баронам, об’єднаним в так звану “феодальну вертикаль”.

Кожен нижчий васал отримує від вищого сеньйора наділ, з якого годується. Такий наділ може бути територіальним (земля, місто, район, область) або адміністративним (чиновницька посада).

Розміри наділу та повноваження барона дозволяють йому прогодуватися відповідно до положення у феодальній драбині. При роздачі земельних наділів та адміністративних професійні якості претендента на посаду не грають ніякої ролі, головне тут – особиста відданість своєму сеньйорові і сюзерену.

На зорі українського феодалізму, в так звані “дикі 90-ті”, барони мали власні збройні сили (так звані “бригади”). Бригади підтримували владу баронів, збирали данину, здійснювали судове і виконавче провадження на території феоду.

Також бригади використовувалися при збройних зіткненнях в разі конфлікту інтересів баронів, що призводило до численних жертв серед представників баронських династій і послаблювало центральну владу.

В кінці 90-тих тодішній сюзерен Леонід Кучма, подібно своєму колезі королю Генріху VII Тюдору, заборонив утримувати власні армії і поставив баронів під жорсткий контроль (так звана “система стримувань і противаг”).

З тих пір у Феодальній Україні встановився абсолютизм, який не вдалося істотно похитнути навіть за допомогою “політреформи”.

Зі встановленням абсолютизму єдиним джерелом феодальних привілеїв став сюзерен, феодальна вертикаль злилася з державною вертикаллю, а функції та методи роботи “бригад” повністю відійшли до профільних державних органів.

Феодальна Україна: політичний устрій

Згідно зі статтею 36 Конституції, громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії.

У Феодальній Україні зареєстровані трохи менше ніж 190 “політичних партій”, які в основному є баронськими угрупованнями. Багато з них у назві мають слова, співзвучні з назвами різних політичний теорій і течій (“демократична”, “ліберальна”, “консервативна”).

Партії формуються в основному за трібалістічним (територіальним або кумівство) принципом; до демократії, лібералізму і консерватизму вони мають таке ж відношення, як середньовічні Ланкастери і Йорки (клани Червоної та Білої троянди) до квітникарства.

Феодальна України: смути

Згідно зі статтею 103 Конституції, президент України обирається громадянами на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

На вершині феодальної драбини стоїть сюзерен. Сюзерен обирається під час великої смути, яка проводиться раз на п’ять років. Раніше смути, на яких обиралася правляча династія, були тривалі і кровопролитні.

Так, протистояння Ланкастерів і Йорків в Англії тривало тридцять років, а в кінці минулого століття у Феодальній Україні в якості аргументів застосовувалися навіть великовантажні автомобілі.

Зараз, щоб стати сюзереном, потрібно заручитися підтримкою якомога більшого числа баронів. Підтримка виходить в обмін на обіцянки роздати після перемоги потрібні наділи. Тому довгі чвари і жорстокі інтриги в дусі Катерини Медичі відходять у минуле.

Смути проходять досить швидко, і навіть отруєння противників вже не призводять до летальних наслідків. Наприклад, протистояння помаранчевих і біло-Блакитних в 2004 році завершилося за кілька місяців і практично безкровно, якщо не вважати серії безглуздих самогубств великих феодалів з переможеного клану.

Вибори в парламент і місцеві ради проводяться в ході смут меншого масштабу. Місцевим баронам для проходження до місцевих органів необхідно заручитися підтримкою вищестоящої знаті, а баронам, які бажають стати парламентаріями, необхідно приєднатися до якого-небудь партійному клану.

Феодали, що пройшли в парламент і місцеві органи, отримують доступ до державного (тобто безгоспному) майна, можливість ефективніше захищати нажите і відбирати майно у простолюдинів і слабших баронів.

Феодальна Україна: законодавство

Відповідно до статті 8 Конституції, в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

У Феодальної України діє принцип верховенства волі сюзерена. Закони призначені для розмежування баронських наділів і для врегулювання відносин між простолюдинами. У разі суперечності між законом і волею сюзерена закон або ігнорується, або змінюється.

Дотримання законів є обов’язком будь-якого простолюдина, що не гарантує незастосування до нього санкцій з боку баронів. Закони не застосовуються для регулювання відносин і конфліктів між баронами, вони вирішуються у відповідності зі статусом сторін і їх становищем на феодальної сходах (близькістю до сюзерену).

На території феодів (адміністративних і територіальних наділів) вищу юридичну силу мають різні підзаконні акти (накази, розпорядження, роз’яснювальні листи, телефонні дзвінки, особисті побажання), що видаються місцевими баронами.

Феодальна Україна: економіка

Згідно зі статтею 42 Конституції, кожен має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом.

У Феодальної Україна барони, як і всі феодали, що поважають себе, здебільшого не займаються торгівлею та ремеслами. Це – низьке заняття, доля простолюдинів, які працюють і торгують на баронській території. За це вони платять данину, причому і територіальним, і адміністративним баронам одночасно.

Феодал отримує наділ у нагороду за вірну службу своєму сюзерену. Також феодал може, спираючись на свою силу і силу сюзерена, відвоювати майно (наділ або власність) іншого барона.

Крім цього, українські барони не гребують грабунком простолюдинів, довільно призначаючи їм непідйомну панщину та оброк, або просто привласнюючи їх майно. Такий різновид баронської доблесті отримала назву “рейдерство”.

Майно будь-якого барона або простолюдина може бути в будь-який час легко і швидко відібрано сильнішим. Для спрощення і полегшення цих основоположних процесів в країні відсутні будь-які механізми захисту власності.

Природно, що жодна розсудлива людина не буде інвестувати в довгострокові комерційні проекти. Відповідно, ось уже два десятки років у Феодальній Україні великі підприємства не будуються, а тільки приватизуються або відбираються.

Відібране майно (підприємства, земля, нерухомість) використовуються виключно як товар для перепродажу або засіб накопичення, а вірність нинішньому сюзерену і здатність передбачати, хто прийде до нього на зміну, є єдиним способом захисту баронського майна.

У результаті грабіж, поряд з розкраданням залишків державного майна, власне, і становить сутність української феодальної економіки останніх двадцяти років.

Останнім часом простолюдини торгового стану активно купують собі баронські титули, не припиняючи при цьому свої торгові справи. Це дає їм додаткові козирі в боротьбі з конкурентами, баронські привілеї та вагу в суспільстві.

Феодальна України: судова система

Згідно зі статтею 55 Конституції, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

У Феодальної Україна є розгалужена система спеціалізованих судів і судів загальної юрисдикції, загальним числом приблизно 666. Судді є баронами, які годуються зі свого адміністративного наділу. Рядові судді є васалами голів судів, ті, в свою чергу, – васалами вищих судово-баронських об’єднань.

Зараз у країні створюються нові вищі судові інстанції, що дозволить обмежити владу одного неугодного судового сеньйора і роздати наділи, що звільнилися, іншим, вірним новому сюзерену, баронам.

Для простолюдинів у Феодальній Україні діє презумпція винності до моменту оплати спеціальної дані відповідному барону. Особливі процесуальні механізми дозволяють збирати цю дань на будь-якому етапі кримінального переслідування, причому неодноразово. Для розгляду справи за законом або звільнення від відповідальності потрібно сплатити додаткову дань.

Феодальна Україна: баронські привілеї

Згідно зі статтею 24 Конституції, громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

У Феодальної Україна барони мають наступні привілеї:

- Право не підкорятися законам;

- Право не платити податки;

- Право на вирішення суперечок з іншими баронами сюзереном.

Право не підкорятися законам реалізуються на всіх рівнях. Так, шляхтичі сержантського і офіцерського складу ДАІ не мають права складати протоколи, вимагати штрафи або хабарі з баронів-порушників, які пред’явили своє службове посвідчення. Навіть якщо барон накоїть щось серйозне, наприклад, на смерть зіб’є людину, він не буде засуджений.

Суди не розглядають суперечки за участю баронів: конфлікти між баронами і простолюдинами вирішуються у позасудовому порядку, а міжбаронські чвари виносяться на дозвіл вищого феодала або особисто сюзерена (“арбітра нації”). Тому перед початком розгляду справи суд ретельно перевіряє, чи не зачіпає воно інтереси якого-небудь барона.

Без цього суд може випадково винести рішення за законом, а не по феодальній справедливості, що є жахливим порушенням баронських привілеїв і може мати для судді великі неприємності.

Право не платити податки реалізується або безпосередньо (створення підприємств, недосяжних для фіскальних органів, безкарне виведення прибутку за кордон), або законними інструментами.

У числі таких інструментів можна згадати: надання адресних пільг підприємствам, які належать баронам, створення спеціальних економічних зон і територій пріоритетного розвитку на баронської території; привілеї при відшкодуванні ПДВ для підприємств, підконтрольних баронам; прямі дотації й субсидіювання з бюджету окремих підприємств і галузей.

Феодальна Україна: податкова система

Згідно зі статтею 67 Конституції, кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом.

У Феодальній Україні податків немає. Як відомо, податки – це гроші, які збирає буржуазія для утримання державного апарату, котрий служить її інтересам.

У Феодальній Україні буржуазія є пригніченим класом, з якого барони збирають данину. Частина цієї данини збирається спеціальними чиновниками і називається “податками”, частина – іншими місцевими баронами, і називається “хабарами”.

“Податки” потрапляють у місцеві та державні бюджети, де частково витрачаються на державні потреби, а частково розподіляються між баронами через систему “відкатів” і “дерибану”. Теоретично суми “податків” визначаються законами; на практиці їх величина встановлюється шляхом переговорів, з урахуванням поточних вимог центральної влади та сум хабарів.

Очевидно, що до фінансових результатів діяльності підприємств податки мають слабке відношення.

Як було сказано, право не платити податки є однією з баронських привілеїв, що, однак, не звільняє барона від обов’язку платити данину вищому феодалу. Будь-яка спроба ухилення від оплати барона цієї данини карається жорстоко і ефективно – позбавленням баронського титулу.

Система руху фінансів знизу вгору по феодальних сходах – від підлеглих до начальника – працює чітко, злагоджено, без збоїв і є, по суті, фундаментом державного устрою.

Фінанси ці розподіляються вкрай нерівномірно. Так, левова частка грошей, зібраних шляхтичами з сержантського і офіцерського складу ДАІ з проїжджих простолюдинів, йде «нагору», у низового виконавця залишається лише мала їх частина.

Феодальна Україна: право першої ночі

Згідно зі статтею 29 Конституції, кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність.

У Феодальній Україні велелюбні і чадолюбні барони можуть задовольняти свої пристрасті, безкарно вживаючи дворових дівок і холопських діточок. Роблять вони це потай, бо встановленого “права першої ночі” у Феодальної Україна поки ще немає. Це дозволяє знизити напруженість в суспільстві і створити видимість демократії.

Висновок

Отже, ви прослухали короткий огляд політичного, економічного і соціального устрою України Феодальної, однієї з найбільших держав Європи.

Катастрофічно низький рівень життя, неефективна економіка, політична нестабільність – всі це результати пануючих тут феодальних порядків зразка середини XV століття.

Не дивно, що за рівнем корупції і показником “легкості ведення бізнесу” Феодальна Україна займає цілком гідне місце серед інших феодальних країн, десь посередині між Гондурасом і Буркіна-Фасо.

Безсумнівно, в історичній перспективі український феодалізм приречений. Яким буде його фінал?

Чи повторять українські барони долю своїх французьких колег, які опинилися в роки Великої Французької революції або в еміграції, або на гільйотині? Або ж вони зуміють організувати й очолити буржуазну революцію і знайти своє скромне містечко у світлому капіталістичному майбутньому?

Не будемо гадати. Але не будемо забувати і про те, що, згідно зі статтею 5 Конституції, право встановлювати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові.

Джерело – pravda.com.ua

Неприємністю обернувся для президента України Віктора Януковчиа похід на товариський поєдинок між національними збірними України та Німеччини.

Януковича обсвистують на стадіонах

Інформація про те, що на трибунах головної арени Євро-2012 присутній особисто президент Янукович, була зустрінута вболівальниками вороже, які освистали главу держави.

Окрім Віктора Януковича на матчі також був присутній і глава уряду Микола Азаров, однак його диктор не оголошував.

Зазначимо, що раніше Янукович був обсвистаний на відкритті НСК “Олімпійський”, крім того, під час відкриття стадіону у Львові, де президент не був присутній особисто, була обсвистана його промова, що транслювалися в записі.

Стосовно гри Україна – Німеччина, то вона завершилася з рахунком 3:3. Також варто зазначити, що перед матчем на підступах до стадіону виникла велика тиснява, в якій завдяки щасливому випадку ніхто серйозно не постраждав.

Джерело Kyiv Post

Політичне життя тепер здебільшого складається з силових вправ на свіжому повітрі. Українці тренуються зносити паркан, яким тепер обгороджена Верховна Рада. Передовиками в цьому дійстві поки виступають чорнобильці та афганці, але далі буде.

Минулий раз паркан постраждав тому, що ВР приймала закон, за яким привілеї чорнобильців і афганців потрапляли в руки Кабінету міністрів. А це, на думку мітингувальників, означало, що від «законних» привілеїв нічого не залишиться, позаяк у Кабміну ніколи й ні на що немає грошей.

Що це було?

Події, що відбуваються, добре споглядаються у різних площинах. Цілком очевидно, і це перша площина, що народу поки дозволяють «випускати пару». Але в ході акцій вже звучать досить дивні вимоги – наприклад, розпустити Верховну Раду. Який сенс у цій дії напередодні чергових виборів – незрозуміло. Зате зрозуміло, що від розпуску виграє тільки Партія регіонів. Це раз. Два – на всіх протестних мітингах відсутні антипрезидентські гасла, тобто громадяни демонструють свою нелюбов виключно до законодавчої та виконавчої влади. Це в свою чергу може означати, що люди кричать про допомогу президенту, сподіваючись, що він «почує кожного» і звільнить кого-небудь, і це, як передбачається, зміцнить його владу і далі все буде добре.

Друга площина – таємничі гри всередині Партії регіонів. Оскільки акції пройшли не тільки в Києві, а й в інших великих містах, складається враження, що їх організували ті, хто може собі це дозволити. Очевидно, що це люди – так чи інакше причетні до влади. Знову-таки ця ідея пов’язана з попередньою, і суть її в тому, що приходить час відповідати за базар і всі, кого це може торкнутися, стурбовані посиленням своїх позицій і ослабленням позицій конкурентів.

Третя площина – «дивіться, дограєтеся!». Можливо, що держава вже і не контролює протестний процес. Зауважимо, що ті ж афганці на останній акції вже вимагали не лише крові депутатів і міністрів, а й відставки Віктора Януковича (бо він не хоче розганяти парламент). Відрив держави від її громадян настільки великий, що громадяни та держава просто не розуміють один одного. Маніпулювати можна тоді, коли маніпулятор і його жертва говорять однією мовою і однаково уявляють собі навколишню реальність. В іншому випадку маніпулятор перебуває в ілюзії, в той час як передбачувана жертва насправді дотримується свого плану, що лише в деяких частинах збігається з намірами маніпулятора. У нашому випадку справа йде саме таким чином. Люди давно вже махнули рукою на окремих політиків, партії та гілки влади. Їм не подобається все. І якщо вони сьогодні вправляються з парканами навколо ВР, то це зовсім не означає, що завтра їх увага не перейде на будиночок на Банковій.

Четверта площина є прямим продовженням третьої. Політекономічна система не здатна продукувати ефективні рішення. Влада, опозиція, партійна система, система економічного управління – все це знаходиться в жорсткій кризі і не може відповісти навіть на найпростіші й очевидні виклики. Україна, втім, давно знаходиться в такому стані. Її зовнішня, легальна частина, яку можна назвати «держава», і обслуговуюча його «еліта» в стані паралічу. Проте до відносно недавнього часу співіснування людей в країні забезпечували нелегальні і напівлегальні процеси – персональні домовленості, корупція і т. п. Переділ центрів впливу в цих сферах значно загострив кризу.

Оскільки держава більше не здатна приймати ефективні рішення, їх тепер буде приймати вулиця. Сталося це не сьогодні, сталося це після Майдану, коли стало ясно, що від зміни прапорів на Банковій нічого не змінюється.

Ну і, нарешті, п’ята площина – мітингують-то скрізь. Рух незадоволених шириться по всьому світу. При цьому наші незадоволені, як це не дивно, більше нагадують окупантів Уолл-стріт, ніж, скажімо, революційних арабів. Українські бунтівники, вимагаючи для себе збереження пільг, діють в руслі «держави загального добробуту». Вони ж не кажуть: «Залиште нас у спокої, ми й без вас з усім впораємося». Ні, вони вимагають «своє», «законне», незважаючи на те що це «законне» може утворитися тільки шляхом відбирання власності у інших людей. Окупанти Уолл-стріт вимагають приблизно того ж самого. Їм не подобаються багаті і вони вважають, що багаті повинні з ними поділитися. У всьому світі «держава загального добробуту», запозичена Україною в 1990-х роках, переживає системну кризу. І процес, який ми спостерігаємо зараз, можна назвати перезавантаженням цієї системи.

Перезавантаження системи

Технічний термін «перезавантаження» стосовно до соціальних систем з’явився у фільмі «Матриця». За сюжетом бунт людей проти машин і, зокрема, революціонер Нео є не більш ніж частина підступного плану по вдосконаленню системи – Матриці. Планом цим завідує якийсь Архітектор і, як з’ясовується, таких Нео у нього вже було кілька. Зараз слово «перезавантаження» стосовно до політики має позитивну конотацію. Це щось, що необхідно зробити, щоб все було добре. Тим часом реальне значення цього слова – залишити все як є, підправивши зовнішні деталі, видати збереження системи за її зміни. Саме про таке перезавантаження системи і йде мова.

Можливо, у цього процесу і є якісь «архітектори», але, думаю, вони дуже переоцінюють свою роль. Сила системи не в архітекторах, а в її анонімності та самоорганізації. Та й «система» – це теж не більше ніж гучне слово. Насправді мова йде про шаблони поведінки, про те, що дає результат і що не дає результату і що може самовідтворюватися усвідомленим або неусвідомленим наслідуванням. Вимагання і паразитування дають результат. Чесна праця – не дає. Ось вам і вся матриця.

Держава загального добробуту – це система насильницького і узаконеного паразитування одних людей на інших. Податки. Банки, що мають державний привілей не відповідати за зобов’язаннями і виробляти гроші з повітря. Інфляція, що не дозволяє зберігати, інвестувати і відкладати на старість. Незліченні подачки всім, кому тільки можна, за «державний» рахунок. Корпорації, зрощені з державою та такі, що пиляють бюджет. Ненаситні армії «пільговиків» та інших паразитів і нероб. Позики без згоди тих, кому доведеться за них платити. Підтримка «вітчизняного виробника» за рахунок споживача. Це лише мала частина системи складно організованого взаємного паразитування.

Конфігурація паразитування відрізняється від країни до країни, вона змінюється в ході виборів, сьогодні жертвами стають ті, а паразитами – ці, а завтра за підсумками голосування вони поміняються місцями. Іноді, як зараз, система занадто засмічується, вибори та інші зворотні зв’язки перестають працювати і відбувається перезавантаження. Яким чином? Дуже просто. Люди починають шукати справедливість у рамках своїх уявлень і своєї практики. В даному випадку (про що свідчить досвід України та досвід окупантів Уолл-стріт) «справедливість» бачиться в рамках ідеї «держави загального добробуту», основою якого є паразитування, освячене законом і забезпечене монополією держави на насильство.

У різних країнах цей процес буде відбуватися по-різному і забере різний час. Але абсолютно точно, що система сама знайде своїх героїв. Підуть ненависні нині політики, «оновляться еліти», зміняться закони і навіть «форми державного устрою», але система залишиться. Перезавантаження вже йде.

Джерело – kontrakty.ua

Чиновники не їздять на “тавріях” та не ходять пішки, каже Володимир Дебой

На цьому тижні парламент України ухвалив у першому читанні проект закону «Про поводження з відпрацьованим ядерним паливом». Судячи з логіки документа, автори відштовхуються від того, щоб скористатися наслідками Чорнобиля для користі країни. Передбачається, що централізоване сховище для зберігання відпрацьованого ядерного палива буде перебувати на майданчику між селами Стара Красниця, Буряківка, Чистогалівка і Стечанка Київської області, саме в зоні відчуження Чорнобильської АЕС.

Замовник сховища направить 10% від кошторисної вартості будівництва на соціальний благоустрій Славутича, а також Іванківського і Поліського районів Київської області.

Джерело – aif.ua