3 листопада відбулась всеукраїнська акція протесту проти владного режиму президента та його уряду. Практично у всіх містах України громадяни вийшли виразити свій протест проти реформ та законів, які впроводжує режим Януковича. (Докладніше…)
Україна готується до Євро-2012. Львів, як приймаюче місто – особливо. От недавно активісти автономного Опору зустріли на вулицях Львова цікаву картину. (Докладніше…)
З кризою не треба боротися, її необхідно використовувати.
Сьогодні тільки й чути слова про боротьбу з кризою. Але з кризою не треба боротися, її необхідно використовувати. У той час, як більшість аналітиків і коментаторів змальовують її у виключно негативному світлі, є й інша сторона медалі. Сьогодні людство отримує унікальний шанс переглянути напрями свого розвитку, орієнтири, світогляд. Це шанс реформувати політико-економічний устрій західної цивілізації, який у наукових колах називають як неоліберальний.
Ті, хто намагається боротися з кризою, прагнуть повернути минуле – той світ, який був до кризи. З фінансовими пірамідами фондових бірж, з можливостями робити гроші на порожньому місці, з бездумним необмеженим споживанням, з катастрофічною соціальною прірвою між бідними і багатими.
Спроба боротися з кризою тільки продовжить загальносвітову стагнацію і віддалить момент остаточного колапсу неолібералізму. Необхідно усвідомити, що криза вже ставить жирну крапку в неоліберальному розвитку людства. Зараз потрібні адекватні оцінки та дії, щоб виявити недоліки неолібералізму та закласти фундамент майбутнього посткризового світу. І українські вчені, і аналітики могли б внести свій внесок у цей процес.
Читач, напевно, запитає, про який такий «неолібералізм» йде мова? Щоб у доступній формі відповісти на це питання, необхідно зробити короткий історичний екскурс.
Історичний ліберальний екскурс
Лібералізм часто сприймається як суто економічна теорія, проте, насправді це не так. Свій початок він отримав в області права, обґрунтувавши наявність у кожної людини природних і невід’ємних прав на життя, свободу, власність і безпеку. Далі лібералізм, як комплексне вчення про свободу, став політичною ідеологією, наукової доктриною, способом мислення і, зрештою, економічною доктриною.
В економіці лібералізм позначився утвердженням ринкових свобод. Вважалося, що усунення держави від економічних процесів дасть справжню свободу учасникам ринку, де кожен керується власною волею та інтересом. Таким чином, ринок призведе до виникнення справедливого суспільства. В основі регулювання ринку закладений «принцип невидимої руки», яка не тільки сприяє задоволенню індивідуального інтересу, але й зростанню загального блага. Державі відводилася скромна роль «нічного сторожа».
Усунення держави від регулювання економікою дало про себе знати в другій половині ХІХ століття. Засоби виробництва почали концентруватися в руках групи найбагатших людей, інструменти конкуренції часто не діяли через монополізацію галузей економіки. Ринкова свобода призвела до концентрації капіталу в обмеженого кола осіб і деформації ринку. У той же час, загальний стан економіки все більше залежав від фінансового сектору, який тримався на біржових спекулятивних операціях.
Ліберальний розвиток економіки завершився біржовим крахом на Уолл-Стріт 29 жовтня 1929 року. Масштабна рецесія економік розвинених країн вилилася в найбільшу світову кризу ХХ століття – Велику депресію.
Незважаючи на всі запевнення ліберальних теоретиків, інструменти саморегуляції вільного ринку під час Великої депресії не спрацьовували. «Невидима рука» ринку зіпсувалася.
У 30-ті роки ХХ століття закінчилася епоха чистого лібералізму. Відповіддю на кризу стало виникнення «соціального лібералізму», який допускав державне регулювання економіки, контроль над фінансовим і банківським секторами, обмеження ринкових свобод, боротьбу з монополістами, соціальний захист населення, перерозподіл доходів на користь найбідніших верств суспільства. Соціальний лібералізм (інакше його ще називають «вбудований лібералізм») сформував основу «Нового курсу» президента США Франкліна Рузвельта. Політики того часу були переконані, що бідні люди не можуть бути вільними, таким чином соціальна справедливість має бути реальною метою, а не примарним ідеалом.
Нова доктрина стала результатом вдалого збагачення класичного лібералізму соціалістичними ідеями (зрозуміло, не комуністичними, а, швидше за все, соціал-демократичними). Соціальний лібералізм встановив гармонійний паритет між індивідуальним інтересом та соціальними, державними потребами. Особливого поширення в світі він отримав у післявоєнний період – після 1945 року і характеризувався періодом небаченого зростання. Значні державні інвестиції в інфраструктуру, боротьба з бідністю і безробіттям підвищили якість життя людей в розвинених країнах. Виникли такі феномени, як «соціальна держава» і «держава загального добробуту».
В кінці 1960-х років «вбудований лібералізм» почав руйнуватися, що було обумовлено цілою низкою чинників. Росла інфляція, безробіття. Корпорації та економічна еліта були дуже незадоволені втручанням держави в економічні справи, в той же час студентство та молодь почали масштабний рух за особисті права.
У 70-і роки при фінансовій підтримці великих корпорацій стало популярним вчення неолібералізму, у витоків якого стояло товариство «Мон-Пелерин». Назване на честь курорту в Швейцарії, це товариство зібрало таких мислителів як Фрідріх фон Хайек, Людвіг фон Мізес, економіст Мілтон Фрідман, а також філософ Карл Поппер.
Неоліберальна доктрина, розроблена товариством «Мон-Пелерин», виявилася у принциповій опозиції до «вбудованому лібералізму» та теорій Джона Мейнарда Кейнса про втручання держави.
Неоліберальний поворот в США і Великобританії стався в 1979 році з приходом до влади Маргарет Тетчер і кардинальними змінами в політиці Федерального резервного банку США при адміністрації президента Картера. Остаточно неоліберальна революція в США перемогла з обранням на посаду президента Рональда Рейгана.
За допомогою міжнародних фінансових установ, таких як МВФ, Світовий банк і СОТ неоліберальна політика була привнесена в більшість країн світу, хоча деякі країни, такі як Китай, Швеція, Польща, допускали лише часткову неолібералізацію з огляду на власні інтереси.
Неолібералізм став основною мислення всього світу. Він настільки вплинув на свідомість, що став домінувати в думках і діях звичайних людей. З позицій неолібералізму більшість людства до кризи оцінювало життя і дивилося на світ.
Неоліберальна система
Неолібералізм є політекономічною теорією, яка в розвинених країнах призвела до повернення форм суспільно-економічної організації, які існували до Великої депресії. Основоположним постулатом неолібералізму є абсолютна економічна свобода і недоторканність вільного ринку. Держава мінімізувала своє втручання в економічні та фінансові процеси. Кейнсіанська політика була замінена монетаризмом.
Основним завданням для держави стала боротьба з інфляцією та підтримка ділового клімату, а не забезпечення соціальної справедливості та повної зайнятості населення. Громадяни беруть на себе відповідальність за власні дії та добробут. Цей принцип поширюється на сфери соціального забезпечення, освіти, медичного обслуговування, а також пенсійного забезпечення.
Неолібералізм забезпечив звільнення банківської системи та максимальну приватизацію активів у всіх сферах економіки та соціального життя. У приватних руках опинилися галузі, підприємства та установи медичного, освітнього, наукового і навіть військового спрямування. У той же час, держава має бути сильною для того, щоб захистити право приватної власності, капітал і його інтереси як всередині країни так і за кордоном.
В якості основи соціальних відносин в неоліберальному світі набула поширення контрактно-договірна форма, яка носить короткостроковий характер і має грошовий вимір. Предметом договорів стали не тільки товари і послуги, а й навіть здоров’я, честь, сексуальність і материнство. Навіть шлюб сприймається тепер як короткостроковий контракт, а не священний і нерозривний зв’язок.
На думку неолібералів, будь-яка дія людини може бути вписано в систему ринкових відносин. Все продається і все купується. Як вказує відомий дослідник неолібералізму професор Девід Харві, ринковий обмін в неоліберальному світі став основою системи етичних норм
До чого призвів неоліберальний поворот у світі? Здавалося б, з екранів телевізорів глядачеві демонструється досить привабливий світ розкоші та споживання. Однак справжні плоди неолібералізму були тривалий час приховані від широкого загалу. Розкрити їх нам допоможуть деякі цифри, які стали відомими не так давно.
Підсумки неолібералізму
У першу чергу, неолібералізм зумовив зниження оподаткування для економічної еліти суспільства. Так, в США податок на спадщину (успадковане багатство) зведений до мінімуму, максимальний податок на прибуток зменшився з 70 до 28%, в той час як оподаткування заробітної плати залишається незмінним. Економічна еліта отримала можливість накопичувати багатство, в той час як добробут людей, єдиним доходом яких є оплата праці, невпинно падав. У США встановлений законом рівень заробітної плати до 1980 року був співмірний із прожитковим мінімумом, тоді як вже в 1990 році, після неоліберального повороту, – на 30% нижче прожиткового мінімуму.
У 1978 році 0,1% найбагатших людей США отримували 2% національного доходу. У 1999 році, вже після неоліберальної революції їх частка зросла до 6%. Неолібералізм поглибив майнове розшарування. Так, якщо на початку 1970 років середня заробітна плата топ-менеджера була в 30 разів більше зарплати робітника, то до 2000 року розрив між ними сягнув 500 разів. Аналогічна ситуація у Великобританії, де з 1982 року 1% найбагатших людей подвоїли свою частку в національному доході країни з 6,5% до 13%.
Незвичайну концентрацію багатства можна спостерігати і в Мексиці, яка після неоліберальних експериментів отримала напівзруйновану та приватизовану іноземним капіталом економіку. Так, у 2005 році Мексика зайняла 9 місце за кількістю мільярдерів, випередивши Саудівську Аравію. Аналогічними успіхами може похвалитися також Україна, Росія і більшість країн СНД, які стали на шлях неолібералізації під керівництвом західних консультантів і МВФ.
У той же час, неолібералізм призвів до гальмування економічного зростання в масштабах усього світу. Якщо в 60-і роки минулого століття в середньому світове зростання становило 3,5%, то у складні 70-ті роки воно знизилося до 2,4%. Але далі – гірше. У 1980-ті середній показник зростання світової економіки за десятиліття склав 1,4%, в 1990-ті роки – 1,1. У 2000-і роки темпи світового зростання до початку кризи трималися на скромному рівні 1%.
Неолібералізм призвів до небаченого домінування фінансового сектора в економіці. Ціна акцій, а не виробництво як таке, стали основним критерієм результативності економічної діяльності корпорацій. Якщо в 1983 році сукупний денний обсяг фінансових операцій на міжнародних ринках становив 2,3 млрд. доларів, то до 2001 року цей обсяг зріс до 130 млрд. Розвиток інформаційних технологій у всьому світі мав забезпечити прискорення контрактних операцій на фінансовому ринку.
Неолібералізм створив систему, в якій значно вигідніше отримувати дохід від фінансової та спекулятивної діяльності, ніж заробітну плату. Прикладом цього можуть служити життєві шляхи Джорджа Сороса і Уоррена Баффета. Слідство? Ось воно – за даними ООН, сукупний розмір статку 358 найбагатших людей світу в 1996 році дорівнював сукупному доходу найбіднішого населення всієї планети (2,3 млрд. осіб). Більш того, за 1994-1998 роки статки 200 найбільш багатих людей планети збільшилися більш ніж удвічі і склали понад один трильйон доларів. Активи трьох найбільших мільярдерів перевищили ВВП найменш розвинених країн світу, в яких проживає 600 мільйонів чоловік.
Невтішно виглядає ситуація з допомогою країнам, що розвиваються. Так, фінансова допомога МВФ зазвичай надається в обмін на руйнівні неоліберальні реформи в країні. Прикладом цьому може служити Мексика, Аргентина, Бразилія і багато інших країн. У той же час, як зазначає Д. Харві, для отримання кредитів від міжнародних фінансових установ країна повинна мати в достатній кількості золотовалютні резерви, вкладені, наприклад, у державні облігації США. Отже, різниця між ставкою по кредитах (12%) і відсотком платежів за облігаціями (4%) забезпечує значний потік коштів країні-кредиторові з країни, яка розвивається.
За часів Рейгана і пізніше, в 80-ті роки в роботі МВФ був затверджений принцип, згідно з яким при виникненні конфлікту між інтересами фінансових організацій та кредиторів з одного боку, і добробутом громадян країни-боржника з іншого боку, пріоритетними визнавалися інтереси кредиторів і фінансистів. Саме тому обслуговування зовнішніх кредитів часто відбувалося ціною масового зубожіння населення, девальвації національних валют, крахом економік країн-боржників.
За деякими даними підраховано, що з 1980 року країни, що розвиваються вклали в розвинені країни близько 4,6 трлн. доларів, що в 50 разів перевищує обсяг коштів, витрачених в рамках плану Маршалла на відновлення післявоєнної Європи. Нобелівський лауреат, економіст Джозеф Штігліц з цієї нагоди влучно висловлювався: «Який дивний світ, в якому бідні, по суті, утримують багатих».
Погоня за надприбутками в неоліберальному світі породила масову культуру споживання. «Людина живе, якщо вона споживає. Чим більше вона споживає, тим краще живе ». Отже, неоліберальна цивілізація постійно грає з бажаннями людини, ніколи їх не задовольняючи повністю. За допомогою реклами постійно генеруються нові бажання та цілі. Поки людина незадоволена, вона буде споживати і купувати. Отже, споживча матеріальна культура побудована на псевдоцінностях, які врешті-решт ведуть до моральної деградації людини.
Гірше те, що споживча неоліберальна культура веде до прискореного виснаження природних ресурсів, адже людство споживає набагато більше, ніж це необхідно для задоволення потреб усіх людей на планеті. У всьому світі мода на речі змінюється, щоб змусити людину перестати користуватися «застарілою» річчю, а натомість придбати собі нову. Саме цим, а не технічним прогресом, обумовлено невпинне поява нових моделей телефонів, авто, одягу, меблів, обчислювальної техніки та інших товарів.
Виснаження природних ресурсів відбувається ще й через загальне використання короткострокової контрактної форми. Отримавши доступ до користування природними ресурсами, бізнес намагається отримати від них максимальну користь протягом дії контракту, не турбуючись про майбутні наслідки та збереження природи. Це є причиною бездумного знищення лісів і видобутку корисних копалин в країнах, які керуються неоліберальними принципами.
Отже, ми наблизилися до відповіді, що ж таке неолібералізм? Це політекономічна доктрина, яка з використанням цінності ринкової свободи забезпечує найкращі умови для накопичення та концентрації капіталу. Девід Харві йде навіть далі і стверджує про відновлення класової структури світового суспільства. Докризовий світ – це система, де абсолютна більшість людства, країн і урядів був змушений так чи інакше працювати на економічну еліту світу.
Неоконсервативное прикриття
Соціальне розшарування, зубожіння населення в неоліберальних країнах створювало загрозу потрясінь та соціальних вибухів, внаслідок яких економічна еліта могла б втратити свій вплив. До того ж, в демократичних країнах неоліберальний порядок речей повинен бути затверджений виборцями. Тому справжні цілі й наслідки неолібералізму, про які йшла мова вище, повинні бути прихованими. Електорату необхідно було запропонувати інший набір цінностей, іншу картинку.
Деякий час неоліберали розігрували карту зовнішньої загрози з боку комунізму і Радянського Союзу. Таким чином, народ США і багато інших країн світу були змушені терпіти мілітаризацію економік, дефіцит бюджету, економію на соціальних програмах і успадковувати неоліберальний шлях, щоб разом протистояти комуністичним силам. Проте після краху радянської системи, неолібералізм звернувся до консервативних цінностей, щоб створити собі вигідне прикриття.
Сучасний неоконсерватизм не суперечить неолібералізму, однак наполягає на необхідності домінуючої ролі моралі в якості цементуючого засобу в суспільстві. Стає зрозумілим, чому в боротьбі з демократом Біллом Клінтоном республіканська партія США акцентувала увагу саме на питаннях моралі й етики.
Замість післямови
Нинішня системна криза, яка охопила світ, є не просто звичайною періодичною кризою капіталістичної системи. Вона носить цивілізаційний характер і є результатом недоліків і недоліків неолібералізму як такого. Спроби урядів боротися з кризою означають наміри врятувати неоліберальний порядок з усіма його недоліками, про які йшлося вище.
Все більше людей розуміє, що з кризою не треба боротися, її необхідно використовувати для побудови нового, більш справедливого і більш багатого світу, ніж той, який був в епоху неолібералізму. Почати цей шлях можна з декількох простих, проте надзвичайно відповідальних кроків.
По-перше, всупереч волі політичних та економічних еліт необхідно визнати, що неолібералізм зжив себе. Саморегуляція вільного ринку, який існує в умовах ідеальної конкуренції реально не можлива, оскільки не всім гравцям ринку доступна однаково повна інформація. Таким чином, неоліберальний ринок сприяє накопиченню капіталу і посилення економічної еліти. Свобода кожного стала наївною фікцією і реально забезпечена нечисленному колі найбільш заможних людей, які представляють собою економічну еліту неоліберальних країн і світу. Їх реальна влада нівелює всі цінності демократії, які в неоліберальних країнах існують лише формально.
По-друге, вже зараз кожному особисто необхідно відмовлятися від цінностей неолібералізму. Гроші не є критерієм всіх цінностей. Їх кількість не характеризує успішність людини. Обсяг споживання не є ознакою якості життя. З крахом неолібералізму до олімпу влади в світі разом з економічною елітою має прийти інтелектуальна та духовна еліти, які спільно зможуть забезпечити гармонійний розвиток своїх народів, західної цивілізації та всього світу.
По-третє, необхідно з використанням ліберальних ідей вже зараз готувати новий комплексний світогляд, доктрину суспільного устрою, яка ляже в основу майбутнього посткризового світу. На ідейному рівні слід визначити новий паритет інтересів між індивідом, суспільством, державою і всім людством. Необхідна ідеологічна модернізація. Держава має повернутися до виконання регулятивних функцій в економіці, здійсненню соціальних функцій у суспільстві. Вимагають вироблення нові підходи до перерозподілу багатства в суспільстві. Всі ці процеси повинні відбуватися з глибоким розумінням недоліків неолібералізму, адже майбутня ідеологія має скласти йому серйозну альтернативу. Не виключено, що на початку XXI століття, як і 80 років тому, соціальний лібералізм може знову стати ідейною основою для майбутньої модернізації світосистеми.
По-четверте, в процесі ідеологічної модернізації необхідний широкий діалог аналітиків, науковців, дослідників, філософів, політологів і економістів з усього світу. Варто уточнити, що такий діалог, власне, вже відбувається, проте до нього абсолютно не залучені представники українських інтелектуальних кіл. Хоча якраз українські дослідники могли б внести свій внесок в світовий процес ідеологічної модернізації, адже Україна має унікальний досвід як соціалістичного, так і неоліберального будівництва.
На тлі глобальних процесів і трансформацій сумно усвідомлювати, що Україна може вкотре опинитися осторонь від них, на цивілізаційному узбіччі. Тим паче гірко від того, як напружено українська влада намагається перебудувати в Україні неолібералізм за західним зразком тоді, коли він на заході вже відмирає. Немов пасажир, який запізнився на корабель, і намагається на нього потрапити – не дивлячись на те, що судно вже тоне … Хіба це не образ України?
Американський соціолог Іммануїл Валлерштейн ставив собі питання, яким буде світ після лібералізму? У кризовий момент, момент зсуву хочеться вірити, що відповідь на це питання залежить від кожного з нас. Таким чином, тільки нам вирішувати, чи потрапить Україна в неоліберальний світ минулого чи увійде в демократичний і соціально-справедливий посткризовий світ майбутнього в ролі одного з його повноправних творців.
Людмила Чернюк, співробітник Інституту демографії та соціальних досліджень імені Птухи НАН України, нещодавно заявила про те, що в Україні після економічної кризи 2008-2009 рр.. істотно скоротилося число бідних. Так свідчать офіційні дані. Однак самі громадяни вважають, що все навпаки і кількість жебраків тільки зросла.
Чернюк говорила про те, що рівень відносної бідності в 2010 році склав 24%, порівняно з минулорічною відміткою в 25%. Під час кризи Україна залишила колишні державні гарантії, тому вперше за десять років і сталося падіння рівня бідності.
Проте одночасно з цим, значно зменшилася кількість людей із середнім доходом, і скоротилося розшарування громадян за доходами в нижній частині. Людмила Чернюк підтвердила, що, на жаль, знизилися середні суспільні стандарти, а не жебракам стало легше жити. Вона також зазначила, що в 2010 році в порівнянні з минулими роками, з 49% до 41,2% зменшилася кількість сімей, у яких тільки на харчування витрачалося більше 60%.
А ось Михайло Міщенко, заступник директора соціальної служби Центру Разумкова, зазначив, що були проведені соціологічні дослідження. Вони показали, що в жовтні 2011 року рівень бідності в порівнянні з початком 2008 року зріс з 12,5% до 13,8%. Тобто це ті люди, яким навіть на харчування не вистачає коштів. Також з 34% до 41% зросло число бідних, яким доходів вистачає виключно на харчування та найнеобхідніше.
Не так давно Президент України Віктор Янукович у зв’язку з Міжнародним днем боротьби з бідністю розповідав, що за 2010 рік показник бідності скоротився на 2,3%, з 2001 року досягнувши найнижчого рівня.
Всі політики говорять про євроінтеграцію. Про те, як добре нам буде там, про багато «хороших» та «корисних» речей. І всі звертають увагу та сусідню Польщу, якій, нібито швидше вдалося позбутися радянського впливу та вилікуватись від пострадянських вірусів та конвульсій, в яких ще досі б’ється Україна.
