Нардеп-регіонал В. Колесніченко зареєстрував у Верховній Раді законопроект «проти екстремізму», за яким  пропонується карати 5 роками в’язниці. Згідно законопроекту, «екстремістська діяльність – це перешкоджання законній роботі державних органів, органів місцевого самоврядування, виборчих комісій, громадських ті релігійних об’єднань чи інших організацій, посадових осіб вказаних органів, комісій, об’єднань чи організацій, скоєне із застосуванням насильства чи погрозою його застосування. Сам депутат прямо вказує, що вважає сферою застосування закону «перекриття вулиць» протестувальниками та «масові зіткнення з міліцією на мітингах», що обурюють його.
http://proletar.org.ua/

Ворогуючи між собою довгі роки, на 20-му році незалежності України навіть найвороже налаштовані одне до одного фанатські угрупування несподівано отримали можливість хоча б тимчасово об’єднати зусилля

Фанати припускають, що слідом за складенням списків їм заборонять заходити на стадіон. Тільки от чи виграє наш і без цього тьмяний чемпіонат від відсутності фанатів? Адже поки, знаходячись на стадіоні, частіше за все набагато цікавіше спостерігати за поведінкою ультрас-секторів, аніж за муками тих, хто знаходиться на полі. Крім того, прибравши фанатів, окремі клуби ризикують перевести кількість глядачів на своїх матчах навіть не на сотні, а на десятки…

Але зараз мова про інше. Фанати майже всіх українських клубів заявляють про серйозний пресинг зі сторони міліції. Мовляв, правоохоронні органи почали цілеспрямовану роботу, направлену на недопущення фанатських угрупувань на трибуни стадіонів. Про заявляють у Києві та Донецьку, Львові та Сімферополі, Харкові та Дніпропетровську.

Більшість наших читачів напевно не є ультрас і якщо й вважають себе фанатами, то с помірним світоглядом. Більш того, згідно сформованому роками у ЗМІ іміджу, ультрас (в число яких вписують як не неповнолітніх злочинців, так відвертих фашистів) обиватель частіше за все сприймає ворожо або, в кращому випадку, насторожено. Такі реалії.

В пресі частіше можна прочитати сльозливі висновки тат та мам, мовляв, їм страшно приходити на трибуни стадіонів з дітьми, оскільки ті, наслухавшись скандувань фанатів, обов’язково поповнять свій словниковий запас новими міцними словами. Інші – ті, що слабкіші душею та тілом – бояться, що фанати колись затопчуть або спалять їх, «звичайних вболівальників». І наче лейтмотив цих слів – промови деяких офіційних осіб про те, що вони віддають перевагу, щоб арени під час домашніх матчів їх клубів заповнювались «звичайними людьми, котрі щиро люблять футбол».

От тільки що таке «звичайний вболівальник» по-українськи? Візьмемо столицю. Автор цих рядків відзначив для себе, що ці «люди, котрі щиро люблять футбол» починають йти зі стадіону імені Лобановського за п’ять, а то й за десять хвилин до кінця кожного матчу. Без різниці – матч євро кубків це чи рядовий поєдинок внутрішньої першості. Таку поведінку ще якось можна пояснити під час гри, в якій «Динамо» громить «Зорю» 6:0. Навіть якщо за час, що лишився, з урахуванням доданого арбітром, хвилин вісім, луганчани один гол відіграють. Але коли кияни протистоять «Бешикташу» і рахунок на табло 0:0, йти, принаймні, нерозумно. Але реалії такі, що гол Гармаша на 94-й хвилині зустрічі побачила не більш ніж половина стадіону. Аналогічною була ситуація і в іншому матчі «Динамо» у Лізі Європи, коли в гості до нас приїхав англійський «Сток Сіті». Голу Вукоєвича в доданий арбітром час, що приніс господарям нічию, торсида, яка поспішала невідомо куди, не побачила.

Начебто розбалуваний великим футболом київський вболівальник звик жалітись на невисоку якість гри, що демонструється його командою, або, на відсутність інтриги, якщо мова ведеться про внутрішній чемпіонат. В поєдинках за участю «Бешикташу» та «Сток Сіті» ці компоненти, здавалося, поєднувалися.

Не кажучи вже про принципове протистояння «Динамо» – «Шахтар». Але що ми бачимо насправді? В поєдинку 11 туру чемпіонату країни трибуни динамівського стадіону під час «классіко» за традицією почали порожніти за рахунку 0:0 на 85-й хвилині. Будемо вважати, що там «ті, що щиро люблять» гарно передбачили ситуацію, адже матч так і скінчився без голів. Але картина не змінилась і під час останнього кубкового поєдинку, коли на табло горіли цифри 1:2 і господарі осаджували ворота гірників. Менше з тим, «відтік» розпочався наче за гонгом, на 85-й хвилині.  Це при умові, що зрівнявши кияни рахунок, гра могла розтягнутися не менше аніж на півгодини довше. В результаті найшвидші не побачили, як м’яч після удару Алієва влучив у стійку воріт Рибки, а Едуардо на контратаці збільшив рахунок до 1:3. Про гол Мілевського на останніх секундах поєдинку і говорити нема чого. Видно, не варто згадувати й про те, що команда, котра провела насправді непоганий з ігрової точки зору матч, заслужила на банальні аплодисменти опісля його закінчення.

Але такий вболівальник вигідний навіть не дивлячись на те, що трибуни після його «вболівання» вздовж і впоперек обпльовані лушпинням від насіння, а більшу частину матчу він або мовчить, або матюкається значно витонченіше від тих виразів, котрі входять в деякі фанатські «заряди». Все залежить від кількості випитого. До речі, в середовищі ультрас заборонено з’являтися «на секторі» в нетверезому вигляді. Інша справа, що деякі представники цю заборону ігнорують, але факт лишається фактом.

«Ультрас – соціально небезпечні». Це словосполучення встигло стати в нашій країні ледь не аксіомою. Але в чому ж полягає небезпечність фанатів? Чи не в їхній безпосередності та бажанні повернути футболу його щиру суть? За великим рахунком, вимоги всіх без виключення ультрас у світі підтримає будь-хто, люблячи футбол (підкреслюємо, не лише насіння на футболі, але, в першу чергу, саму гру) вболівальник.

Ультрас виступають проти так званого «сучасного футболу». Що входить в цей термін? Повернення до жорсткого ліміту на легіонерів; відновлення формату старого Кубку чемпіонів, коли країни мають представляти лише чемпіони; заборона президентам володіти більш ніж одним клубом, не мати контрольних пакетів або підконтрольних компаній, котрі керують іншим клубом; проведення всіх матчів чемпіонати лише в один день та час, без переносів на робочі дні. Звісно, в цих вимогах є й ортодоксальні речі, як приміром повернення до нумерації футболістів з першого до одинадцятого номеру без вказівки прізвищ гравців. Але…

Суть не лише в цьому. І, напевне, навіть не у фай ерах та петардах, запалюванням яких фанати проявляють свою радість чи незадоволення. В більшості своїй ультрас безпосередні в своїх висновках і звикли виражати їх відкрито. Кажуть, вони сліпо вірять в успіх своєї команди та підтримують її часом незаслужено. Але разом з тим ультрас – соціально активні. В них – чітка життєва позиція і відповідні статути.

Фактично, фанати виступають лакмусовим папірцем морального вигляду команди, щирості її в цілому і окремих її представників зокрема. Скажімо, скільки б ігор не програв Кононов в цьому сезоні, ультрас «Карпат» в наступному після його звільнення домашньому матчі зробили розтяжку з текстом «Кононов – людина честі». Сьоміна, коли він йшов з «Динамо» у 2009-му, «сектор» проводив оваціями, а про Газзаєва навіть не згадав. Прізвища Ярославського та Ахметова вболівальники у Харкові і Донецьку під час оголошення складів скандують хором, а в Києві та Львові Суркіса і Димінського краще в цьому процесі не згадувати. Фанати баскетбольного клубу «Будівельник» не можуть пробачити групі підтримки команди – колективу Red Foxes – виступів в Донецьку на підтримку місцевого БК, що протистояв «будівельникам» під час фінальної серії минулорічного чемпіонату. Тепер, коли дівчата повернулись у рідні пенати, «сектор» під час їх номерів показово відвертається спиною. Насильно не покохаєш.

Але головною причиною, завдяки якій ультрас стали кісткою у горлі для «сильних цього світу», є їх національна позиція. Підкреслюємо – не політична, а національна. В питанні любові до України сходять практично всі фанатські угрупування нашої країни, починаючи зі Львову і закінчуючи Донецьком. Показово, що ультрас донецького «Шахтаря» на свято Покрови 14 жовтня провели турнір на честь створення УПА. Із-за цього в них начебто виникли серйозні проблеми. Ультрас «Динамо», «Дніпра» і «Карпат» – затяті антагоністи з прихильниками «Шахтаря», «Чорноморця» та «Металіста». Тим не менше, коли на стадіону імені Лобановського стався інцидент з побиттям водія динамівського автобусу, що вчинив спробу зірвати прапор із зображенням Романа Шухевича, антагоністи були однодушні. Кажуть, офіційні (ті, що підконтрольні клубу) фани «Шахтаря» та «Чорноморця» хотіли вивісити банери в підтримку «постраждалого», але після відповідних попереджень «неофіційних» вони від цієї ідеї відмовились.

«Любити свою країну та улюблену команду – не злочин» – написали київські ультрас після того, як правоохоронці затримали одного з лідерів фан-угрупування Андрія Куренівського. Офіційно вболівальник звинувачується в побитті того самого водія-стюарда, але столичні ультрас не сумніваються, що реальна причина арешту – скандування гасла «Спасибо жителям Донбасса…». Міліція це заперечує.

Тим не менше, майже всі фанатські угрупування України – від великих до дрібних – стверджують, що тиск на них зі сторони правоохоронних органів відбувається саме під приводом недопущення націоналістичної пропаганди в будь-яких формах.

Одними з перших проти тиску зі сторони міліції виступили вболівальники донецького «Шахтаря». В заяві, оприлюдненій на сайті донецьких ультрас, ситуація вимальовується доволі чітко:

«В зв’язку з репресіями зі сторони органів МВС, що наростають все більше у відношенні до футбольних фанатів в Донецьку, вимушені оголосити безстроковий протест та припинити активну підтримку і створення будь-яких хореографій, а задля уникнення можливих звинувачень та провокацій утримуватися від відвідання домашніх ігор ШД. Це рішення буде реалізоване, починаючи з матчу з «Металістом». Його прийняття пов’язане з тим, щоб найвідданіші та вірні фанати не піддавалися по абсурдним причинам погрозам і як наслідок штрафам та заборонам. Ціллю є сам факт виживання фанатської культури, відмова від повної цензури в перфомансах і навіть скандуваннях тобто унеможливлення будь-яких приводів, котрі можуть бути використані для зображення фанатів у негативному контексті та бути використаними проти будь-кого із вболівальників ШД. Очевидно, що при такому трактування як «фанат – значить злочинець» і все більш масовими випадками порушення громадянських прав правоохоронними органами, продовжувати підтримку і робити вигляд, що нічого не відбувається, не має сенсу.»

Під заявою підписались всі найбільші фан-угрупування «Шахтаря» і самостійні активні фанати. Слово було дотримане і, як наслідок, в одному з ключових поєдинків чемпіонату донецька команда опинилась фактично без підтримки.

Наставник гірників Мірча Луческу був категоричним: «Мене дивує така поведінка. Навіщо вони приходять, якщо потім йдуть? Вони, напевне, хочуть бути головними. Але ультрас помиляються: головне – це команда… Все, про що свідчить така поведінка ультрас – те, що вони не належать сім’ї «Шахтаря». Нам дуже прикро». Президент та власник клубу Ринат Ахметов коментувати ситуацію відмовився, але заявив, що «Шахтар», коли його підтримує весь стадіон, може чудово обійтися і без фанатів.

Після матчі клуб «Шахтар» висловив свою офіційну позицію з цього приводу: «Ми проти будь-якого прояву цензури. Але при цьому слід розуміти, що дії вболівальників не повинні суперечити законодавству країни та загальнолюдським нормам поведінки. ФК «Шахтар» проти будь-яких проявів агресії, провокаційних дій, що призводять до безладів, використання ненормативної лексики на стадіоні та за його межами. Футбол повинен бути вільним від політики, екстремістських проявів та ксенофобії»

«Міліція нас почала пресувати відразу після того, як фани київського «Динамо» «прославились» своїм скандуванням «Спасибо жителя Донбасса…», – заявив у інтерв’ю виданню «Донецк. Комментарии» лідер одного з ультрас-угрупувань «Шахтаря». – За межами стадіону у нас вилучали банери та плакати. При чому, відбувалось це в доволі грубій формі. Нас викликали на «співбесіди», вимагаючи відмовитись від «радикальних», «ксенофобських» та «націоналістичних» гасел і скандувань». «Скажіть, що може бути злочинного у патріотизмі, якщо ми кричимо «Слава Україні», а фани з іншого сектору нам відповідають «Героям Слава»? А що нам накажете кричати, «Слава КПРС» чи «Партії регіонів слава»?»

Якщо вірити вболівальникам симферопольської «Таврії», котрі описують на сайті «Український ультрас-портал» події після домашнього матчу їх команди проти «Шахтаря», ситуація наближається до абсурдної:

«За хвилин п’ять до закінчення поєдинку до конвою, який стояв по периметру сектора, підтягнулись додаткові сили в беретах. Таке часто практикують в Сімферополі щоб уникнути конфліктних ситуацій між фанатами клубів, чиї відносини є «натягнутими». Мета силових структур – тримати фанатів на трибуні до тих пір, поки вболівальники протилежного табору покинуть межі стадіону. На вигляд все так і виглядало, але…

Фінальний свисток. Команди йдуть в роздягальні. І ось наступає ключовий момент, про який не сказано жодного слова: двоє дівчат відправляються на вихід з сектора. Пройшовши більшу частину оточення і бyдyчи вже майже y самого виходу, до них підходить співробітник міліції і без церемоній витягує з-під куртки, банер із зображенням вищезгаданого кельтського хреста. Дівчині тут же заламують руки і впирають обличчям в асфальт. Помітивши подібне неподобство фанати відразу реагують і починають рухатися до місця події. Масовий рух фанатів до верху сектора призвів до того, що міліція і берети, не розібравшись в чому справа, дістають дубинки, і починають пресингувати фанів.»

Хоча, про що говорити, якщо на тиск зі сторони органів МВС жаліються навіть представники провінційного клубу «Олександрія»? «Мене викликали до СБУ буквально минулого тижня, – розповідає «Обозревателю» один з олександрійських фанатів. – Говорили, що як не погодимося звітуватись про свої скандування, про те, що буде зображено на банерах, нас просто не будуть допускати на матчі. Мовляв, у них є списки і перед кожним матчем нас силою будуть затягувати в міліцію і вести «бесіди, що рятують душу» на протязі двох-трьох годин. Про причини такої поведінки мені та іншим фанатам не повідомляли. До СБУ мене викликали вже вдруге. Раніше нас активно пресингу вала міліція. Скажімо, йду влітку центром міста, підходять патрульні. Кажуть: «Ти – ультрас, ви скандували мати». Відвели мене у двір і стали в прямому сенсі бити – по печінці, по ногах. Потім відвезли у відділок і лякали, що припишуть мені адміністративне правопорушення. Відпустили мене після візиту мого колеги, котрий заплатив за звільнення 300 чи 400 гривень».

Олександрійські фанати минулого сезону вже бастували проти міліцейських репресій, ігноруючи матчі команди на протязі майже п’яти місяців. В результаті клуб, не відчуваючи глядацької підтримки, таки захистив фанатів. Щоправда, захищеними ультрас ПФК себе не відчувають.

«Одного разу ми пили пиво у дворі, як до нас підійшли два міліціонери і прямо сказали: «Нам сказали чіплятися до вас за будь-яку дрібницю», – розповідає фанат. – Хто сказав – перед нами не звітувались. Відомо лише, що після одного з виїздів в минулому сезоні фанатів «Олександрії» допитували по факту вбивства якоїсь бомжихи. Це був привід. Насправді, жоден з нас до цієї справи не був причетним і міліція це чудово усвідомлювала. Метою правоохоронців було зібрати паспортні дані всіх наших ультрас і скласти список. Навіщо він їм – можна лише припускати».

Власне, про щось подібне в своїй розповіді про події після матчу з «Шахтарем» натякнули і прихильники «Таврії»: «На поодинці, заламуючи руки, тягнули нагору, на шляху стояла працівник міліції та записувала на камеру дані кожного фаната, котрий підіймався»

Нажаль, об’єднуючим фактором виступила зовсім не підтримка національної збірної. До неї більшість ультрас продовжує ставитись прохолодно. Особливо після того, як у складі збірної України з’явились натуралізовані гравці. Хоча і без цього фанатам київського «Динамо» складно змиритися з думкою про підтримку Рибки та Ракіцького, гірникам – про вболівання за Мілевського та Гусєва, для дніпрян ніколи не будуть рідними Селезньов та Дєвіч, а для харків’ян – Олійник та Коноплянка. Іншими словами, у футболі ситуація аналогічна з тою, що і в суспільстві. Єдністю навколо спільної ідеї тут і не пахне…

Я хочу, щоб МВС розігнали, і я буду з вами боротися до кінця Анатолію Вікторовичу.

На «Ви» звертаються до тих, кого поважають. Я до всіх, включно з останнім прибиральником в задрипаному придорожньому кафе звертаюсь виключно на «Ви». Я Вас, Анатолію Вікторовичу, не поважаю. І Ви для мене – не чоловік. Чому – поясню нижче. Саме з цієї причини буду звертатися на «Ти». Не образитесь? Що ж, навіть якщо образитесь – мені чхати.

Ти очолюєш армію вірних псів, котрі готові порвати будь-кого. Будь-яку людину, на яку вкаже вельможа, який ніколи не тримав нічого важчого за портупею.

Ти оточив себе прислугою, котра надуває щоки на телеефірах, загрузає у пияцтво та розпусту. Гулянки вишах опричників нерідко закінчуються жахливо для тих, хто стає на шляху п’яних рил з мандатами у кишенях, що придбані за хабарі піджаків. Люди, що потрапляють під руку цим окупантам у синій формі, можуть бути побитими, затриманими, вбитими. Чому б і ні? Що заважає твоїм окупантам вбивати тих, хто насмілився погледіти на них не так?

Щоправда, останнім часом твої васали починають все частіше отримувати по загривку. Люди, яких твоя зграя звикла нагинати, частково усвідомили, що ти – ніхто, і наволоч у погонах теж – ніхто. Омела, котра живе за наш рахунок, пухлина, яка роз’їдає цю спотворену країну все сильніше. Твої опричники отримують картеч у живіт, твої божевільні від безкарності негідники гинуть на порогах своїх власних квартир, їх лупцюють бітами, їм прострілюють голови.

Це погано, адже життя навіть наймерзотнішої людини відбирати ніхто не має права. Але чи не прийшов час сторожовим псам, що втратили відчуття міри, трохи задуматися? Чи не вважаєш ти, що скоро твої підлеглі будуть боятися наодинці ходити вулицями міст та сіл?

Критична маса буде досягнута рано чи пізно. НЕ МОЖНА саджати людей ні за що. НЕ МОЖНА катувати підслідних. НЕ МОЖНА відмазувати вбивць, та шити кримінальні справи на незгодних. Не можна. Твоя зграя порушує не лише закон, вами ж і вигаданий, але й елементарні людські правила співіснування. Вас ненавидять всі – від малого до великого. Вам ніхто не вірить, і я своїх дітей однозначно буду вчити не вірити перевертням, котрі майстерно прикидають людьми.

Коли я написав про УБНОН, коли на місці злочину спіймали «борців з наркотиками», твій вірний слуга Поліщук швиденько склав відповідь на вашому убогому сайті. Мовляв, все брехня та провокація. УБНОН – ледь не найчесніша структура, тонни наркотиків конфісковує, трафік перекриває. Твої прихвосні при генеральських погонах дали вказівку – і проти мене відкрили кримінальну справу. Твої шістки сфабрикували цю нісенітницю та передали до суду. До суду, де очікують шестерінки системи у мантіях, яким глибоко плювати на правду, і які звикли , задираючи ці клоунські мантії, мочитися на закон. Але ось невдача – ті, кого ти думав зігнути, не зігнулись. І полізли у теми делікатні аж занадто.

Як ти поясниш ситуацію з Алоянами, Анатолію Володимировичу? Ти ж в курсі ситуації, ти дав прес-конференцію про те, що «лідер злочинного угрупування» доставлений в Україну. Ти розповідав такі ж казки, як і твій попередник, чудово розуміючи, що жодного доказу вини Мераба Суслова немає. А що є?

А є 1,5 міліарди доларів, отриманих однією з прислуг за «вирішення питання». Я поліз у тему  і отримав кулю у лобове скло. Я відмовився писати заяву, обґрунтувавши на відео (це відео є в матеріалах справи), що не жадаю розслідування зі сторони МВС, потерпілим себе не визнаю, і вважаю це не замахом, а випадковістю. Та ні ж!

«Професіонали» зі СУ ГУ МВС України у м. Києві спочатку відібрали автомобіль, потім провели нічні обшуки у квартирах моєї жінки та хворої на рак матері. З садистським задоволенням ці моральні виродки перевертали дитяче ліжко, з задоволенням вони рилися у чужих речах, «вилучаючи» все, що потрапляло на очі.

Що шукали вони, коли конфісковували сім-карти мобільних телефонів? Мої джерела інформації, так? Вони шукали контакти, через які я отримав оперативне відео, та інформацію стосовно твоїх недоторканих підшефних. Прокуратура на нічні, заборонені законом обшуки не відреагувала. Тому що й там сидять шестерінки єдиного механізму, під назвою «репресивний механізм української правоохоронної системи».

Прокуратура не відреагувала на незаконне вилучення мого особистого майна – автомобіля. Мій автомобіль не лише продірявили, але ще й відібрали! Впевнений – обікрали б у мене квартиру, «охоронці правопорядку» у відповідності зі статтею про речові докази і житло б у мене забрали.

Чому ні? Все ж у «рамках закону». Від безкарності твої пси захворіли масово кесаревим божевіллям. Над ними – нікого! Пройдуться одного разу по мордам чоботи СБУшної Альфи в якому-небудь обласному райвідділку – і все. Знову живи, та насолоджуйся можливістю робити все, що заманеться. Хочеш – людей на нари кидай, хочеш – бізнес і них відбирай.

Тебе напружила увага до моїх справ зі сторони Євросоюзу та США. Ти знаєш, що тему краще поховати тут. Але тебе також напружує отримувати незручні публікації про діяння твоїх психічно хворих підлеглих. Тому ти очікував моменту, щоб закрити мені рота остаточно.

21 вересня я видав статтю про справу Алоянів. Чергову статтю, в котрій дав зрозуміти – я з теми нікуди не піду. А тема небезпечна, гроші виплачені, автомобілі карному розшуку роздані, в’язень замку Іф заточений до СІЗО та очікує довічного ні за що. Тоді твої васали закрили кримінальну справу про замах на мене. І відкрили справу проти мене самого за… інсценування замаху! В той самий день, 21 вересня!

Мотив вчинку чудовий – «спроба дискредитувати органи внутрішніх справ». Гадаєш, матеріалів у пресі недостатньо? Для того, щоб «закріпити» мене остаточно, вірні твої пси не вигадали нічого кращого, аніж «виявити» мій відбиток на ПАТРОНІ, вилученому зі стволу гвинтівки. Чому на патроні монограму не виявили, або ж гравірування «Толяну від Толяна»?

Природно, суддя покиває головою з розумінням, роздивляючись чіткий, акуратний відбиток на стрічці, за допомогою якого ви начебто зняли відбиток з гільзи, та й вліпить мені строк. Пастка закриється, пишіть листи. Чіткий план, але ось несподіванка – Адміністрація Президента справою зацікавилась. Знову невдача! Що ж робити?

Дуже просто – в той день, коли мене запросили до Адміністрації, ГУМВС України в м. Києві розіслало по всім ЗМІ прес-реліз. В релізі мене прямо називають злочинцем, та у стверджувальній формі розповідають про те, як я скоїв злочин. Розповідають про «безумовні докази», про тек, що на мене вже відкрита одна кримінальна справа. Твої васали взагалі мають юридичну освіту? Чи опухли від безкарності до стану овочів?

Те, що вони зробили, вислужуючись перед тобою, та забруднюючи мене, називається злочином. Якщо ти вважаєш, що я не зможу виграти цю стовідсотково виграшну справу у суді українському, я тобі довірливо сповіщу про те, що я виграю її у суді європейському. Без варіантів. І насуну особисто твого «глашатая» Поліщука тисяч на сто. На заради користі, а лишень для надання уроку.

Я писав тобі, просив повернути мені автомобіль, і не воювати з моєю сім’єю. Моя мати хвора на рак і дочці моїй дев’ять місяців. Ви не лише давите на близьких психологічно, ви цілеспрямовано не віддаєте автомобіль, вкрай необхідний мені як для роботи, так і для того, щоб полегшити життя рідним мені людям. Жодної відповіді я від тебе не отримав. Знаєш, чоловіки не чіпають жінок і дітей своїх ворогів.

Якщо вже ти, маючи трьохсоттисячну армію, вирішив стерти мене, то навряд чи тобі хтось у цьому завадить. Але навіщо ви воюєте з жінками та дітьми?! Про совість я не питаю, відповідь мені відома, питаю про інше – ти і Божого суду не боїшся? Ти вирішив жити вічно? Після того, як зганьбилася твоя армія в Одесі, думаю, дня твої на посту пораховані. З кіллерами воювати – це не підслідних катувати. А з приводу вічного життя, я відповів Поліщуку прямо в приміщенні «Обозревателя»: «Що ви мені можете зробити? Посадити? Я вийду. Вбити? Ну, так і ви колись здохнете».

Сподобається і мені. Тому що в разі, якщо хоч на крок наближу момент, коли твоя організована та захищена перед законом кримінальна структура буде розігнана до біса, значить, я не даремно прожив це життя.

Але тепер саме час тобі напружити своїх нероб, котрі живуть на народні податки, і швиденько вигадати якусь нову тему по мені. Тому що у справу входять іноземні спостерігачі. В обидві справи. І в першу, і в другу. Чи насмілиться суддя Шевченківського суду кричати на іноземців, як він кричить на мого адвоката? Чи насмілиться він відмовитись допитувати свідків, чи побоїться йти на таке свавілля?

Я розповім, і, що важливіше – ПОКАЖУ іноземцям документи по своїм справам. Нехай прозріють. Після Юлі вони, звісно, нічому не здивуються, але, впевнений, буде вельми цікаво. Що ж, Анатолію Володимировичу, готуймося до нової серії протистояння. Впевнений, тобі сподобається.

Ти не відповів. Ти знаєш, що, потрапивши у жорна створеної ще до тебе системи, я не вирвусь. Ти розумієш, що я не дам задній хід при цьому. Твоя прислуга носить тобі мої статті (знаю, що носять, і ти знаєш, звідки я знаю), ти читаєш їх і знаєш, що доля моя вирішена. Смертник, а яка користь від переписки зі смертником, правда? Джерело:hvylya.org

Олекса Олич
Гасло «Словом і ділом!», проголошене в 2004 році, всенародно підтримане Майданом, надалі цілковито проігнороване та дискредитоване приведеними до влади політиками в помаранчевих краватках, тепер викликає алергічну реакцію українців. А даремно. Тому що, якщо хтось колись спаплюжив певне слово, через це воно не перестає бути Словом.

Перші рядки Євангелії від Івана: «На початку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово» (Ів. 1:1). «Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього (Ів. 1:3)». Вони відсилають нас до того джерела, звідкіля випливає ріка часу, до історії десятків і сотень поколінь українців.

Голодомор. В 1932-33 роках його жертвами ставали нові й нові мільйони українців. Москва заперечувала існування голоду, відмовлялася приймати допомогу голодуючим, і зловтішалася результатами «остаточного вирішення українського питання». Захід мовчав, меланхолійно відводячи погляд в інші боки. Галицькі політики говорили про це – їх не чули. Тоді слово взяли націоналісти. З метою привернути увагу світової громадськості до трагедії голоду в Україні, поінформувати про жахливі злочини радянської системи, 3 червня 1933 року на Берлінській конференції ОУН було прийнято рішення про ліквідацію консула СРСР у Львові. Підготовкою до акції займався провідник ОУН на Західноукраїнських землях Степан Бандера. Але у планах було не тільки Діло. Було і Слово.

21 (за іншими даними – 22) жовтня 1933 року, 19-річний студент математично-природничого факультету Львівського університету, член ОУН Микола Лемик увійшов до приміщення радянського консульства у Львові. Напередодні Степан Бандера провів його особистий інструктаж, Роман Шухевич вручив пістолет. Лемик під чужим прізвищем Дубенко повинен був оформляти у консульстві документи для в’їзду на територію Радянської України нібито на запрошення сестри.

За збігом обставин, замість консула його прийняв Олексій Майлов, працівник консульства, а за сумісництвом – офіцер НКВС. Йому, зі словами «Це кара за смерть мільйонів українців» дісталися дві кулі, випущені впритул. Лемик спокійно дочекався появи польської поліції, відкинув зброю і здався. Згідно плану ОУН.

Суд, який відбувся у Львові, перетворився на тріумф ОУН та української справи. На резонансному процесі, до якого була прикута увага української, польської та зарубіжної преси, Микола Лемик заявив, що здійснив «Постріл в обороні мільйонів» за дорученням ОУН на знак протесту проти штучного Голодомору у Великій Україні. За допомогою своїх адвокатів, він зумів звинуватити радянську владу в масовому вбивстві і привернув увагу світу до злочинних дій тоталітарного режиму. Польський суд, побоюючись загострення стосунків із СРСР та, водночас, враховуючи неповнолітній, за тодішніми законами, вік підсудного, виніс рішення про довічне ув’язнення.

Восени 1939 року, на початку Другої світової війни, Лемик вирвався з тюрми та повернувся до підпільної роботи. Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акту відновлення Української держави, вирушив на схід на чолі Середньої похідної групи ОУН.. Призначений крайовим провідником ОУН на східноукраїнських землях. У жовтні 1941 року заарештований німцями і розстріляний у Миргороді (Полтавська область).

Поволі наближається день пам’яті жертв Голодомору. Вже давно ця трагічна подія стала темою протистояння української національної пам’яті та кремлівської історичної маячні. Традиційно, вшановуючи 26 листопада жертви радянського терору, українці в цілому світі запалюють свічки Пам’яті. Їхні вогники повинні запалити потужне, очищаюче національне багаття. На жаль, у виконанні людей, вихованих у системі радянської ритуальщини, навіть ця свята справа залишається потрібним, але лише ритуалом. Замість багаття залишаються тільки недопалки.

Вчинок Миколи Лемика разюче контрастує з цим. Контрастує і з тим, як сьогодні радикально налаштовані відчайдухи рвуться до протистояння з режимом, але, опинившись за гратами, не менш відчайдушно борються за своє звільнення, забуваючи про головне. Про те, задля кого і чого вони йшли супроти режиму та його законів. Не завжди вдається врятуватися від того чи іншого покарання, але завжди така постава вчорашніх сміливців принижує саму ідею їхньої боротьби.

Згадуючи дію, слова та поставу Миколи Лемика, мимоволі згадується підполковник Всеукраїнської Організацїі «Тризуб» сл. п. Степан Бичек-«Вовк». Схоплений в рамках кампанії політичних репресій проти націоналістів взимку 2011 року, він мужньо переніс жорстке слідство, спокійно сприйняв вирок – 2 роки ув’язнення. Важко хворий, стійко тримався у суворих тюремних умовах. Перенісши інфаркт, був нарешті відпущений. Щоб померти 22 жовтня під час операції.

Згадується і звичайний студент-націоналіст Олександр Огородніков, який 21 січня здійснив в Одесі підпал офісу Партії регіонів. Затриманий на початку травня за звинуваченням за ст. 194, ч. 2 ККУ, що передбачає позбавлення волі на термін від 3 до 10 років, нещодавно він постав перед судом. І спокійно визнав факт вчинення підпалу та заявив, що зробив це з мотивів соціального протесту проти реакційної політики уряду.

Кажуть, що дивлячись на нас, покоління закатованих українців вже не вірять в мудрість живих. Але доки є ті, хто і сьогодні готовий жити за принципом ОУН – «І ділом, і словом», доти можна бути впевненим, що таки ще не вмерла Україна!
Джерело:  http://www.ukrnationalism.org.ua

(Докладніше…)

21 – 22 листопада 1943 року в селищі Будераж Здолбунівського району Рівненської області з ініціативи революційної Організації Українських Націоналістів проходила Перша конференція поневолених народів Східної Європи й Азії.

65 років відділяє нас від тієї події, котра поклала початок широкому міжнародному антикомуністичному руху, відомому під назвою Антибольшевицького Блоку Народів (АБН).

Проведенню конференції передувала велика підготовча організаційна й теоретична робота, зокрема проводяться зустрічі й наради з представниками народів Кавказу, білорусами, народами Уралу (комі, ерзя, мокша), виробляється спільна політична платформа, стисло сконцентрована в гаслі “Спільним революційним фронтом проти імперіалістів за незалежні держави поневолених народів та свободу людини!”

Два дні, після переможного бою з німцями, котрі наблизилися до місця проведення підпільних нарад, тривала Конференція, в якій брали участь представники 12 національностей, які створили Національний Комітет для координації спільної боротьби за новий лад, “побудований на системі незалежних держав кожної нації на своїй етнографічній території”.

В продовження започаткованої справи 16 квітня 1946 року в Німеччині відбувся установчий збір уповноважених представників поневолених більшовицькою Москвою народів, на якому створено Антибільшовицький Блок Народів, котрий очолив чільний діяч ОУН Ярослав Стецько.

ПОСТАНОВИ

І КОНФЕРЕНЦІЇ ПОНЕВОЛЕНИХ НАРОДІВ СХІДНЬОЇ

ЕВРОПИ Й АЗІЇ

Оцінка політичного становища

1. Сучасна війна між німецьким націонал-соціалізмом і російським большевизмом — це типова імперіялістична загарбницька війна за панування над світом, за новий поділ матеріяльних багатств, за здобуття нових сировинних баз і ринків збуту, за поневолення народів і експлуатацію їхньої робочої сили.

2. Обидва воюючі імперіялізми заперечують право народів на їх вільний і політичний і культурний розвиток у самостійних національних державах та несуть усім народам політичне, соціяльне й культурне поневолення в формі гітлерівської «Нової Европи» чи большевицького СССР.

3. Протисуспільні грабіжницькі цілі та повну ідейну пустку намагаються імперіялісти замаскувати брехливими гаслами про соціяльну рівність, визволення працюючих тощо.

4. Скомпромітований ідейно і політично большевизм шукає опори у відогрітих реакційних гаслах слов’янофільства й традиційного російського шовінізму.

5. Імперіялістична війна довела до великого матеріяльного і військового виснаження і загострила політичні й економічні суперечності в середині імперій. Це створює корисні обставини для наростання революційно-визвольного руху серед поневолених народів.

Останній час характеризується швидким ростом і загостренням революційних дій поневолених народів. В цьому запорука перемоги революцій та нового світового будучого.

Політичні завдання поневолених народів

Тільки національні революції поневолених народів припинять безглузду воєнну різанину й принесуть світові тривке замирення. Новий міжнародній лад, опертий на шануванні політичних прав кожного народу, дасть кожному народові повні можливості культурного й економічного розвитку. В системі вільних національних держав забезпечується повна воля людині, давленій і експлуатованій досі казарменною системою імперіялізму.

Щоб припинити терор, знущання імперіялістів та приспішити революційні дії проти імперіялізму, Конференція закликає всі поневолені народи посилити політично-революційну боротьбу на своїх теренах для вирівняння натуги революційного фронту проти імперіялізму.

Для швидкої і повної перемоги національної революції потрібний один спільний фронт усіх поневолених народів. Тому Конференція вважає необхідним створення спільного комітету народів Східньої Европи й Азії, який координувати буде всі національно-революційні сили тих народів, виробить єдину лінію боротьби зі спільним ворогом, єдину тактику боротьби та у відповідний момент дасть гасло до одночасного повстання всіх поневолених народів.

Окремі постанови

1. Конференція поневолених народів Східньої Европи й Азії вітає героїчну боротьбу народів Західньої й Середньої Европи проти німецького імперіялізму і заявляє свою повну політичну солідарність у цій боротьбі.

2. Конференція вважає потрібним розгорнути серед народів Західньої і Середньої Европи широку пропаганду для ознайомлення їх з визвольною боротьбою народів Східньої Европи й Азії.

3. Конференція закликає: зробити все можливе, щоб не допустити до вивозу в глиб Німеччини чи на фронти національних формацій при німецькій армії. (Не публікувати з конспіративних причин).

4. Зібрати в національні формації бійців інших національностей при УПА, які досі були розкинені (не публікувати з конспіративних причин).

5. Скріпити акцію самооборони й оборони перед терором відступаючої німецької влади й армії.

Підписали Голови Національних Делегацій:

Азербайджан — Фізуль, Білорусь — Дружний, Башкірія — Каґарман, Вірменія — Антрант, Грузія — Гогія, Туркестан — Шімрат (узбек) і Дежкман (казах), Татарія — Тукай, Україна — Стеценко, Черкесія — Джіґіт, Чувашія — Скворцов, Кабардинія — Баксан, Осетія — Арам.

(Друкується за збіркою документів “АБН в світлі постанов Конференцій та інших матеріялів з діяльності 1941 – 1956 рр”. Видання Закордонних частин Організації Українських Націоналістів, 1956 рік).

http://orientyry.com

Львів – Уряд повернув громадські ради при управліннях правоохоронних органів, які були ліквідовані з приходом міністра внутрішніх справ Анатолія Могильова. Громадський контроль за діяльністю міліції частково захищає громадян від свавілля правоохоронців, стверджують експерти «Асоціації українських моніторів дотримання прав людини в діяльності правоохоронних органів».